Міст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблі. З людиною, що до останнього фільмувала, поки разом з бетоном мосту пішла в буруни стихії. Так загинув цей невпокійливець, шукач, вічний ловець невловного. Зосталось від нього кіногрупі лише щось на легенду схоже. Взірець самовіддачі від нього зоставсь, «півцарства за гелікоптер!» та ще отого натхнення шал…
— І все ж він вийшов переможцем, — каже Ягуар Ягуарович і поринає в глибоку задуму.
Ніби виріс в очах кіногрупи Сергій. Був він оператором справді несухого, неакадемічного складу. Його камера — експресивна, зухвала, різка, — її ні з чиєю не сплутаєш. Вона мовби повторювала вдачу господаря, його нервову жадобу, його невситенність, навіть вади його… Раніш декому не подобалась в Сергієві, скажімо, ота його набута в кіно професійна манера безцеремонне розглядати людину з ніг до голови, грубувато зазирати незнайомому в очі, мовби допитуючись: «Ану, на що ти здатен… Чи хоч трохи ти кіногенічний?» Але зараз і ці манери його прочитувались інакше: все ж таки-славний був хлопець, душею відданий мистецтву!.. Згадалося засмученій кіногрупі, як один тип, виступаючи на студійних зборах, колись дошкуляв Сергієві: «В тебе ж манія справедливості!..» Що скаже той тип тепер?
В один із найближчих днів спорядили розшуко’ву експедицію, яка мала пройти по річці вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава і Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть сліди якісь, може, десь виплив, у лозах застряв…
Ріка, найбільша з усіх тутешніх рік, праріка, що використовується для міжнародного судноплавства, що десь там у верхів’ях повита в тумани, оздоблена неоном вечірніх вітрин, в мости та бетон набережних закута, — тут вона розлилася вільно-просторо, тече, переповнена повінню світла… Мріяв Сергій про фільми нові, один із них мав бути присвячений Світлу… «Бо хіба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, і часточка матерії, воно й руйнує і творить! Хоча б одна ота поема фотосинтезу… Може, й справді десь тут межа переходу матеріального в духовне, в ідеальне?» — наче чувся ще тут його схвильований голос.
Пливли з думками про нього. Ще кращим, діж за життя, здавався тепер він для них. Мудрий мудрістю молодою. На самопожертву здатний. Ягуар майже певен, що їхній колега під час зйомок на нічній натурі, а надто ж під час рятувальних робіт створив, мабуть, справді геніальні кадри — от невідомо тільки, що там вийде, коли буде проявлено… Та щоб не засвітити плівку — в такій метушні тоді під час циклону перезаряджали…
— Адже недавно в одних: три доби знімали, і в одну секунду все нанівець… плівку засвітили… Із світла виникло й згублене світлом, — Ягуар Ягуарович скрушно хитає головою. Уявляється йому чиясь засвічена плівка, що, помутнівши, схожою стала на сиве безбарв’я сліпих, стихією скаламучених вод.
— В майбутньому кіноплівку, кажуть, замінить кристал,—розмірковує далі Ягуар Ягуарович, сидячи на кормі біленького катерка, що несе їх по течії. — На якому-небудь кристалі буде закодовано цілітіі фільм, уявляєте? І такого вже не засвітиш. Кристали, потрібні для фільмів, спеціально будуть вирощувати…
— О мой, мой, — зітхнула Ярослава. Весь час в глибокій задумі вона. Може, згадує, як їй Сергій востаннє руку поцілував… — Знати б, чому він так кохався на музиці старовинній? Дитя лісів, з партизанської ложки вигодуване… здичавлений малюк, чудом врятований, кимось вихоплений з кошмарів— тих поліських Лідіце.,. як він здобувся на таку світлу любов до мелодій Бортнянського, Беделя, Баха?
«Може, якраз любов цю йому нашуміли ліси партизанські, — думає Колосовський. — Однак, справді, дивне явище:
серед молоді, серед цих клопітних дітей цього клопітного шаленого віку раптом такий інтерес до музики старовинної… Може, якра’з вона приваблює своєю ясністю, гармонійністю, навіть суворим отим аскетизмом почуттів? Може, людина сучасна, оглушена какофоніями, хаосом поп-арту, саме й шукає для себе класичної цільності, —якихось втрачених гармоній?.. Хоче знати, якою вона раніше була, як почувала, як мислила… Внутрішньо будуючи себе, звертається за досвідом людського — й туди, у віки…»
Ріка щодалі розлягається ширше — сонячно, повноводо.
— Натурне освітлення, його треба вміти читати, — каже Ягуар. — А він умів. Не плівку — нерв закладав у камеру.
— І все ж невдоволення не покидало його, — зауважила Ярослава. — Казав якось, що краса природного освітлення сьогодні операторам дається ще далеко не повністю… Мріяв про досконалу техніку, яка б дала змогу в неполаманості, незбіднено винести на екран оті природні рефлекси освітлення, що були помічені ще майстрами італійського Ренесансу..
І чомусь згадується Колосовському те хлоп’я з іншого берега, з відсвітом шторму на лиці, його кипучого сяйва… Звідки те бралося світло? Від якої чистоти? Від яких меридіанів накочувалось воно разом з валом прибою, з литвом бурунів, несучії в собі бризки бур і світляну порошу сонця? Юним сфінксом в червонім пуловері називав Сергій хлопчика, все хотів розгадати тайну тієї дитячої усмішки, що, як промінець, зароджувалась над розшаленілим прибоєм… «Про що думаєш, Сергію?» — «Думаю все про ту ж вічну гармонію, хоч не знаю, чи скоро буде вона, якщо досі — протягом віків — не було…»