Про людські жертви мовилось неехоче.

— Як на такі розміри лиха, то жертв зовсім не багато, — заспокійливо казав Лукавець.

— А могло ж би і цих не бути? — зауважив молодий чепурун із районних.

— Ну, це вже не до нас претензія, — заперечив Лукавець. — Ми зробили все, що могли. Не міліція винувата…

— А хто?

— Всі і ніхто. Ніхто і всі. Треба, щоб душевної депресії в людях не було, ти мене розумієш? Є депресія в циклонах, є вона і в людях… Звідси й наслідки. Так що скарга відводиться: не за адресою вона.

«Ніхто і всі» — ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам, співчутливо приймалось також і його посилання на якусь оту не зовсім зрозумілу депресію, мудровиту штуку, що її Лукавець упевнено й весело перемелював на зубах… Присутні згоджувались, що жертв циклону було б справді набагато більше, сотні людей забрав би потоп, якби тут не виявили себе тверда воля й сила порядку.

— А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсім не було? — дивлячись Лукавцеві в вічі, доскіпувався Бронек-дев’ятикласник.

— Циклон загнуздати!—розважно відповідав міліціонер. — 3 космосу знешкодити його. Але цс я вже тобі полишаю… Займись.

Музика вдарила туш. Ішли амфібісти. Льотчики вертольотів. Понтонники… Мерщій кинулись шикуватися комсомольці з рятувальних дружин…

Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов’язку, слухають слова народної вдячності. Вручаються грамоти. Чітким кроком виходять з шеренги один за одним рядові й командири, одержують із рук секретаря райкому партії нагороди, що для багатьох із них є перші в житті. Вручають грамоту генералові, стрункому, моложавому. Юнакам в офіцерській формі… Одержують грамоти водії амфібій, пілоти, ті, хто найбільше відзначився в боротьбі з потопом…

— Джумагалієв!

— Скоморохов!

І раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прізвище:

— Каштан Решетняк!

Молодий, бездоганної виправки офіцер одержував грамоту. Розгін плечей, гідність постави… Міцне, повите спокійною усмішкою обличчя. Вилитий Іван! Чистісінько батькова крутобровість. Наче той ожив, наче воскрес…

Вже викликають інших. З числа цивільних одержує грамоту і той модерняга, що приїздив мотоциклом до кіиошників, пропонував зіграти роль анонімника. Одержавши нагороду й відходячи від столу, підморгнув Колосовському: а ви, мовляв, не хотіли брати… Не знаєте, братці, людей…

Бронеку їхньому теж належала відзнака за рятування табірних дітей. Він зовсім засоромився, беручи грамоту, .стояв біля столу по-хлоп’ячому нескладний, зсутулений; секретар, усміхнувшись, напівголосно сказав йому щось підбадьорливе, хлопець кивнув і мерщій шугнув у натовп, мовби хотів скорше заховатись від власної слави.

— Ви знаєте, ким він мріє стати, наш Бронек? — сказала Ярослава до Колосовського. — Синоптиком! Всі урагани з параболами їх шляхів у нього нанесені на карті. По іменах знає, де рухався ураган «Газель», де тайфун «Опал»… Смішний. Неодмінно, каже, полечу в самісіньке «око бурі», щоб побачити ураган зблизька, на екрані радіолокатора.

Після церемонії Колосовський познайомився з капітаном Решетняком. Так, родом із полтавського, з того села… Батько Іван, мати — Катерина. Хвиля гарячого підкотила до горла… «І ось ти змужніло, розквітло, ще одно людське життя, що тільки розпускалось тоді, коли ми невольничим братством скніли десь у печері-цегельні, лиш зоряним всесвітом вкриті. Розквітло й зустрілось мені на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й засмутити мене…»

Підійшла Ярослава, звернулась до капітана, як до знайомого:

— Вітаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитістю.

Він зашарівся.

— Ви не забуди мене?

— Забути? Таке не забувається… А сарночка ж ваша ще й досі у нас.

— Її треба в гори відправити.

— Але як?

— Я прилечу за нею… Не заперечуєте?

Ярослава відповіла очима: ні.

Колосовський відчув, що виникає ніби якась тайна між ними. Оця сарночка, що її треба в гори відправити… Про неї мовиться таким тоном, з таким поблискуванням в очах… Чи не виросте з неї в горах, десь там на полонинах сарночка їхньої любові?

Незабаром капітана покликали, і він, потиснувши руки обом, твердим кроком пішов до товаришів. Пішов, щоб одразу ж, мабуть, і відбути, і знову опинитися в іншім житті, де суворо, де загадково. Там, де їх рідко й бачать дівчата, хіба що у вихідні, якщо нема тривоги… Але віднині тут їх весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони є і готові в будь-яку мить з’явитись із своєї суворості, за першим же покликом прибути людям на поміч.

XXII

Якби ж тільки в ясні барви дня не впліталася стрічка жалоби… Всюди і в усьому почувалась відсутність когось… Як живого, бачить кіногрупа Сергія в його останнім розшаленілім натхненні, коли він, мокрий, сяючий, забігав похапцем перезарядити апарат… Бачать руки його вмілі й міцні. І улюблену його камеру, що десь зараз, мабуть, лежить замулена, потопом замурована в. сірі грунти гирла… Разом з останніми, може найдорожчими, кадрами.