— О мой, будь обережніший… Ти зовсім дикий сьогодні…

Зачувши поблизу Ярославин голос, Сергій ніби прийшов до тями, бліде збуджене обличчя його на мить освітилось широким зухвальським усміхом:

— Півцарства за гелікоптер!

— Навіщо він тобі, мой?

— Щоб понад цим потопом пронестись!

Задиханий, очі горять, краватка скрутилася, з’їхала набік… «Це його день… Його апофеоз… О мой, мой! Такий був ковтюх, а сьогодні тебе не впізнати: саме натхнення, екстаз, шал!»

— Розумієш, Славцю: скрізь хочеться бути! Хочу бачити все! Таку точку хочу вибрати, щоб не збоку.. Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!..

Нерозлучний із своєю камерою, вже він щось нагледів попереду, кинув Ярославу  й подався, обганяючи людей.

На узвишші, просто на шосе, приземлився один з вертольотів, з нього вийшов високий генерал у палаючих лампасах і троє цивільних, про яких хтось сказав тут, що вони прибули з Центру, з Державної комісії. Зійшовшії на край горба, прибулі стали дивитись, як інший вертоліт, знизившись до застрялої амфібії, саме знімає з неї екіпаж. Викинули трап, але вітер ганяє його так, що не одразу вдалося впіймати, потім таки впіймали, і котрийсь із амфібістів разгойдуваний вітром, уже забирався щабель за щаблем угору…

— Молодець, — кинув своє звичне генерал, і в цей момент відчув, що й сам він на мить став об’єктом, опинився під прицілом кінокамери, попав у кадр! Генерал був ніби невдоволений, що зроблено це без його дозволу, але невдоволен’ня його було більше зовнішнє, хмуріння показне (при зустрічі з служителями муз взагалі не запне буде нахмуритись!), і саме так це все прочитав кінооператор, один із тих, видно, шалапутних людей, що їх де й не сій, і там вродяться…

— Товаришу генералі Меві потрібен гелікоптер!..

— Що, що?

— Гелікоптер мені потрібен для зйомок… Що за тип? Що за зухвалець?

— Хто ви є?

Назвався, відрекомендувався, але коротко — не в цьому суть. Йому потрібно знімати. Негайно, всюдиі Всю цю стихію він втисне в розміри кіноплівки, зробить з неї мікровеличину, вона буде в нього ось тут, «зрозумійте, це треба, треба!..»

Кінооператор почував свою правоту, говорив різко, напористо, генералові сподобалась його одержимість, його уперті, шалом натхнення сповнені очі. Людина, на яку навряд чи варто й сердитись, навіть чимось приваблює, дарма що такий дикий і безстатурний стоїть у розхристаній куртці з обламаними «змійками», у затяганім береті, що якимось чудом ще тримається, плющиться збоку на великій кудлатій голові.

Генерал обернувся до цивільних:

— Знімки його можуть знадобитись для Державної комісії?

— Звичайно, — відповіли йому.

— І не тільки для цього! — вигукнув оператор. — Є кінокадри, що їх відбирає людство, в бетон замуровує на віки!.. Бо несуть найважливішу інформацію для майбутнього…

— Гаразд, гаразд, — посміхнувшись, перепинив його генерал. — Дам гелікоптер. Тільки ж щоб вся стихія була в тебе в кулаці… Чи принаймні ось там, — він кивнув на камеру, що її Сергій, схвильовано дихаючи, притискав до грудей.

Це був його день, його шал, його апофеоз… Летить над потопом. Кінокамера при ньому, ящик з запасом плівки на цілий потоп, і все. Згадав, як хотіли вони дати у фільмі планету чадну, пожежну, ніби з погляду людини, що в скафандрі пливе у відкритому космосі… Тут бачить її — здичавілу в потопі.

Внизу — море. Навальний, нестримний рух повені. Навіть з вертольота почувається сила води, почувається, яким важким стає там в динаміці лету, двадцятикілограмовим кожен водяний кілограм.

Вода йде через заплави суцільним пінявим фронтом. Пливе все, що було неплавучим, що було ніби назавжди припнутим до свогб постійного місця на землі, і серед цього невпинного руху вод, над якими пролітає твій вертоліт, дивним контрастом виділяється жива прикметна деталь: пагорчик незатоплений, малесенький залисок незалитої землі серед заплави, і на ньому, збившись гуртиком, посхилявши голови, непорушне стоять темною скульптурною групою четверо коней. Невже то твої путами спутані лазаретні артисти?

— Ще раз прошу зайти над ними…

— Не вперше сьогодні тут пролітаєм… Все вони стоять. Квадрига печалі й безпомічності… Такими й зафільмуєш їх з цього несподіваного ракурсу… Всюди худоба пливе, десь там її виловлюють баграми, витягують на асфальт, інша, захлинаючись, далі вниз пропливає поміж буреломом, а ці, мовби не розуміючи, що коїться навкруги, стоять одні серед води, серед скаламученого потопу, дивуючи вертольотників тісним, скульптурно чітким груповим своїм смутком, своєю загадковою непорушністю. Чому стоять? Чому не пливуть, не рятуються, — адже ж коні вміють плавати?

Загадка зостається для пілотів нерозгаданою, пролетіли над кіньми, і вже, видно, про інше їхні думки… Чергове завдання, на яке вони йдуть, таке ж буденне і водночас незвичайне, як і все цього дня: йдуть знімати прикордонників з вишок.

Набирають висоту, і до невпізнання змінюється панорама землі, цього ще недавно найзеленішого, мабуть, клаптика планети. Відкриваються архіпелаги сіл, в незвичній оголеності постає геометрія розпланованих ферм, квартали затоплених садків, де-не-де тягнуться серед води тонюсінькі стрічки дамб. Нема шляхів, які пілоти звикли тут бачити внизу, нема вузькоколійок, зелених ланів, колгоспних городніх плантацій, покритих поліетиленовою плівкою, під якою з весни визрівали ранні овочі… То все були орієнтири пілотам. Зараз поля, скільки зглянеш, покриті поліетиленовою сірістю повені.