— Левку Івановичу! — нарешті зважується перебити його Кузьма. — Знову з моїм щось… Ледве з забою вибрався.

— Спазми? Тромби? Чи, може, інфаркт?

— Не знаю, — ледве відтягує голос Кузьма, а очі ховають ніяковість під густими сірими бровами, в яких повно набито пилюки.

— І що ж тепер буде? — Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизі вагончика. — Повішаємо носи, хай трохи повисять, чи як?

Тітка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спішить нагадати чоловікові:

— Ми з тобою зібрались дітей провідати!

— Відійди, сонечко, бо можу врізатись.

— Обшкрябуйся швидше та їдьмо!

— Спершу глянемо, що там у нього, — складаючи бритву, каже Левко Іванович і, знову наспівуючи свій мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кілька бульдозерів у чеканні, доки звільниться припасований на танкові кран. (Надвечір біля танка щоразу завізно, впродовж дня роботи мало не в кожного набіжить якийсь ремонт).

Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловіком, і їй аж на цілий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловік, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче і лізе під черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звідти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою підсвічує, бо під бульдозером уже темно. Зітхнувши, Бражиха сумовито-присмирніло скаржиться дівчатам, що замріялись на порозі вагончика:

— Тепер на цілу ніч.

Всю тяжкість чоловікової роботи вона вхоплює навіть не тоді, коли він працює, рушить землю, горне та вергає із забоїв на дамбу, а ще більше тоді, коли піджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись біля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь із своїх товаришів. Коли взявся, то вже його не відірвеш, до пізньої ночі звідти не відкличеш, прийде потім, як вичавлений, проте вдоволений, що діло своє зробив. Вона знає чоловікову роботу, знає, як дістається йому в сирі холодні зими, — дощ січе чи хурделиця б’є, а йому йти, стоїш збоку, і то тебе аж морозить, як у такий холод залізо брати голими руками, а він спокійно ж бере, обмацує залізні м’язи… З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабіні протяги, фуфайка наскрізь пробита вітром, а тебе ще й радикуліт крутить — професійна недуга бульдозериста… Чи напровесні, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при світлі фар, і сонце в небі серед куряви теж, як підсліпувата фара, ледь блищить.

— Цієї весни курявна буря ішла якась масляниста, липка, наче з нафтою, — чи не з Каспію аж десь нанесло? — гомонить тітка Катерина, присівши поруч з дівчатами на східцях вагончика. — Так було насіче за день, що потім не відмиєшся, одежу не відпереш — хоч повикидай… Отож не виходьте, дівчата, ні за бульдозеристів, ні за скреперистів, — невесело пожартувала вона.

При згадці про скреперистів Ліні чомусь зринув одразу на думку Єгипта, баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть, безтурботно вечеряє в чайній і злодійкувато грає до когось своїми веселими очима. Чи, може, в бійку яку потрапив, він до цього охочий, і вже його вхопили дружинники, чи в дорозі, може, десь гуркоче степом, везучи їй повен шестикубовий ківш абрикос, — всміхнулась вона цьому Єгиптиному жартові і задивилась на небо, де через увесь простір його з краю в край висіявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин галактики. Магістральний канал проходить на південь якраз по цій зоряній трасі по якій молода революція крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в давнину з усієї України йшли тисячі чумацьких мажар, щоб вантажитись сіллю на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись твої пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степів, і не раз, бувало, їх тут косила чума, очі ще з живих випивало гайвороння. Крізь століття, крізь чуму, крізь пожежі пролягає цей шлях, шлях мужніх трударів, шлях невольників та невольниць, що їх із скрученими руками, в аркані полоном гнали до Криму, шлях лицарів запорозьких, що тупотом своєї кінноти будили цей край… Скільки крові та сліз ввібрала ця багатостраждальна дорога земна, що зорями та сузір’ями навіки відбилася в темному дзеркалі неба нічного. Далі й далі піде магістральний, рівною трасою ляже через Перекоп, через Турецький вал, через бойовище правічне. Через стріли татарські, іржаві патрони англійські, через тлін загиблих революційних бійців… Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими люди стають, і вітри, і трави, зостається незмінною тільки оця безмірна широчінь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє. А втім, відомо вже, що зазнають змін і зорі, і сонце, так само, як і люди. Та чи кожен піддається змінам, чи можна душі кувати, як метал, і чи не пусті вимрійки це, що Єгипту можна зробити інакшим, що він може стати зовсім, зовсім бездоганним? Все це так складно, думає Ліна, так нелегко добутись до основи основ… збагнути природу людську… Зрошувальний канал принесе степові життя, але, крім рослин, чи несе він свіжість і душам людським, душевну відраду? І чи очистить, змиє він отой накип та бруд, якого ще всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не дається, за це поки що тільки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привіз виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: «Ми не тільки бульдозеристи, ми сантехніки нашої доби! Такими нас запишіть. Боротьба проти кураю життя — наша друга професія, а у вашій свідомості цього не зазначено!..»