— Єй же єй, через день перу, а тільки зміну відпрацює — знов така.

Всім тут відомо, що під час війни був їхній бригадир підривником в партизанському з’єднанні, брав участь в героїчних рейдах в північноукраїнських та білоруських лісах і жінка його, оця тітка Катерина, теж звідти, з Полісся, і теж колишня партизанка.

Висьорбавши суп, Левко Іванович береться за друге, за макарони з котлетами, що попались йому геть пересмажені, аж чорні.

— Поштурмуємо тепер оцю жужелицю, — каже він і гукає до видачі: — Жінко! Забула свіжих помідорів покласти!

— В Брилівці помідори, — чується звідти.

— Тоді — огірочків…

— Огірочки в степу. Начпостач не назбирав.

— Помідори десь переспівають, огірочки жовкнуть, а ви…

— Їж, чоловіче, й не вередуй! Брага скрушно хитає головою.

— Точнісінько, як в отій притчі: дитина хліба просить, а мати: «Води випий». — «Не хочу води». — «А, трясця твоїй матері, ти ще й харчами перебиратимеш!..» Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу.

— Не до нас, до начальника робпостачу всі претензії, — відсікає йому друга кухарка.

— Скільки не критикують того начальника робпостачу, а з нього — мов з гуски вода, — каже Василинка, як завжди, з безмежним епічним спокоєм. Ліну щоразу вражає в ній оцей спокій, врівноваженість. Василинка і робить все без метушні, і мову веде неквапливо, і обідає без поспіху, вона мовби якось і Лінину нервовість вгамовує своєю поважністю, заспокоює рівною тихою усмішкою, і здоров’ям, і поглядом на світ.

— Ось воно, наше з тобою життя, Куцевол, — беручись за компот, каже Брага до товариша, котрий на це тільки ворухнув своїми іржаво-дротяними вусами. — Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем.

— Не набалакуйте на себе, — Левку Івановичу, — всміхнулася Ліна, якій не вперше вже чути про цей довгий карбованець.

— Не віриш? Чуєте, вона думає, що чистої води романтика нас сюди привела. Герої ось вони, степова гвардія, — так вона думає про нас. Аж жили тріщать у Браги, а він рветься вперед, щоб швидше розламати своїм розтелепою Турецький вал та дати воду степам. Ще раз взяти штурмом Перекоп: батько брав той, а син цей! А герої твої, дівчино, в цей час думають про те, що завтра получка та що після неї добре було б у Копані в чайну шугонути… Скажи, Барильченко! Не довгий карбованець хіба нас привів сюди? — звертається Брага до огрядного бульдозериста, що обідає за сусіднім столиком.

— Я не чув.

— А ти, Кузьмо?

Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розпливається над мискою в усмішці:

— Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите, — і тьопає свій горох далі. В нього чудовий апетит і не гірший настрій. Не покидає цей настрій Кузьму з того самого дня, як хлопець, цілковито звільнившись з-під батькової опіки (батька його перевели бригадиром на господарський канал), самостійно сів на бульдозер, «з батькової шиї на залізну переліз», як висловився про це Єгипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма освоївся ще не зовсім, владарює над ним з горем пополам, але ж таки владарює, і норму хоч з великою натугою, а дає.

— А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? — гукає із крайнього столу Супрун, водій тягача. — Кузьмо, твого!

І хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але він знов під загальний регіт шарпається, мимоволі озирається в той бік, де на валу блищить ножем незворушно на місці його новий сталевий гігант.

— А ось і чорногузи хилять обідати, — перегодя каже Куцевол, киваючи на групу археологів, що з’являються з-за Кургана і прямують до «котлопункту». Попереду видибує довгоногий їхній начальник, а за ним чвалає гуртик його співробітників — троє жінок з парасольками від сонця, та ще студент у конусовидній, з білої повсті панамі, цей іде справді як чорногуз, в самих трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цілими днями копаються ці люди на кургані, перебирають кісточки якихось далеких предків, квапляться, бо мусять встигнути з своєю роботою, поки не підійшли бульдозери. Жінки, як і студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими працюють там, такими й сюди йдуть, — видно, їм подобається уявляти себе дикими.

— Бач, які Адами та Єви, — кидає невдоволено Вовкодав. — В місті такого страмовиська собі не дозволили б, а тут кого їм соромитись? Людей нема, самі бульдозеристи кругом!

— Хай собі ходять, кому яке діло, —вступається за археологів Василинка, хоч сама вона, як і Ліна, собі такого не дозволила б.

Археологи, ступивши під навіс, скупо здоровкаються, старший скидає навіть кепку, з-під якої сяйнула білим гребенем сивина, а голоногий студент у своїй дурацькій панамі з якогось кавказького цапа, хизуючись миршавими мускульцями, іронічно киває своїм супутникам на Лінин напис про ввічливість. А коли з видачі одержують обід, тітка Катерина просто в вічі зауважує всій компанії, особливо безштанному студентові та жінкам, що безсоромно повиставляли свої напівоблізлі ластуваті плечі:

— Прийдете вдруге в такому вигляді — обіду не дам. Тут вам не пляж.