— Не ідеальні і ми, — помовчавши, каже капітан. — Були засліплення. Були омани. Хибні кроки були й помилки — в кого більші, в кого менші…
— У вас менші? — запитує Ліна.
— Та що ви йому допит влаштували? — втручається Яцуба з ревнивою досадою в голосі. — Не святий і він! До всіх добрим не будеш.
— Оцінювати чиєсь життя — це, мабуть, найпростіше, — сказала Лукія. — А вам пора про своє подумати. Щоб не тільки наших помилок уникнути, а й своїх не наробити.
— Хоча б куди-небудь поїхати або попливти! — мимовіль вихопилось у Тоні. — А то далі острова Смаленого не була!
— І смаленого вовка не бачила, — скаламбурив Кузьма Осадчий і першим засміявся з власного дотепу.
— А справді, як подумати, де ми будемо? Куди розійдемось? — замріяно глянула на друзів коротко підстрижена Ніна Іваниця. — Нічого не ясно. Поки що самі лише передчуття.
— Є в нас, моряків, таке передчуття — передчуття океану, — мовив після паузи капітан. — Проходиш, скажімо, Гібралтар, минаєш скелі, і хоч туман або ще ніч навкруги, ще темно, а на тебе вже війнуло простором, вже він дихнув на тебе, океан… А розвидниться — й ти бачиш навколо себе його безмежжя і гордишся тим, що ти людина, і в такі хвилини не можеш не подумати про всіх людей, що живуть на планеті…
Дівчата й хлопці сидять прищухлі, кожному з них, певне, хочеться в цю мить зазирнути вперед у своє прийдешнє, побачити, який він буде, той їхній океан? Чи синій, осяяний сонцем, чи чорний як ніч океан горя, війни, мовчазних радіоактивних пустель?
Лукія стежить за сином, її раз у раз проймає незрозуміла тривога за нього. Знати б, чого ото деколи аж міниться з лиця, які внутрішні хвилювання збурюють його?
Закохалось хлоп’я? Чи щось інше розбурхало уяву?
Вона знає, Віталій просто закоханий в капітана Дорошенка, для нього він людина-взірець, коли він приїздить, то у Віталика з хлопцями тільки й розмов, що про далекі рейси, про пасати та про мусони… Його аж подив бере, що мати до цього ставиться спокійніше: «Як ти можеш, мамо? Перед тобою ж єдина на весь радгосп людина, що перетинала екватор, бачила сузір’я Південного Хреста!»
Віталик з капітаном у давній дружбі. Лукія пригадує, як в один із своїх приїздів капітан привіз Віталикові для забави мавпеня — було з ним клопоту… Маленьке, потішне, воно принесло з джунглів у радгосп свій гарячий південний темперамент, жвавість та спритність виявило таку, що не знали, куди з ним подітись. Гасає, стрибає, як потерча, все, що попадеться під руку, шпурляє. Фікуси поламало, миски побило, фіранки подерло. Дроти та антени — це для нього мов ліани в джунглях, з кутка як плигоне і на шнур електричний вчепиться, гойдається і ніби сміється своїм пустощам. Йому весело, а господиням до сліз, бо вже воно пішло від хати до хати і так дійшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до міцних робочих рук діда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, він цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура.
— Невже ж оце і я колись таким був? — дивувався дід Смик. — Невже і я від такого походжу?
— Від такого, від такого, — жартували в майстерні. — Тільки загордилися, діду, цураєтесь… А воно впізнало, родичається.
— Що ж ти думаєш про нас, макако? — допитувався дід Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зірко й уважно дивилось на нього.
На зиму забрали його в школу, в куточок живої природи, тільки недовго прожило мавпеня там: якось вночі вискочило з помешкання, і вранці знайшли його на винограднику замерзлим.
— Друзі! Не треба смутку, — трохи манірно вигукнула вчителька англійської, що зовні мало чим і різнилась від випускниць. — Давайте краще голосно помріємо про ваше майбутнє.
— Про це краще голосно помовчати, — підійшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук. — Мрійників у нас і так — не розминешся… Ах, на цілину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубі з своїм милим дуети співати! А минає кілька років, ти вже її в клуб не докличешся, куди там їй в клуб: «Троє дітей, коза, ще й строїмось!..»
— А по-моєму, працювати й веселитись — це ніколи не набридне, — з певністю каже Тоня і, підхопившись, гукає через голови до директора школи: — Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танці?
— Ви тепер люди суверенні…
Пари одна за одною закружляли в танці… А на другім кінці столу дедалі гучніше розлягається пісня: щойно співали чабани, а зараз співає подружжя Осадчих — Кузьмині батьки. Він бульдозерист із каналу, а вона доярка, і хоч зайняті обоє, але жодної гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечір не мине, щоб вони не сіли отак удвох і не затягли дуетом… Сім’я в них велика, але живуть дружно і якось ніби легко, від молодості й до сивини ведуть життя, як пісню, в два голоси — злагоджено, рівно. Так зіспівались, що всі переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже знає наперед, підхоплює їх точно, де треба, і Лукію, що дослухається до них, аж смутком щемливим обвіває, боляче стає на душі, що сама вона зараз не веде отак пісню з кимось у парі. «А чумаки йшли, чаєнят знайшли, чаєчку зігнали, чаєнят забрали». Пісня журлива, за серце хапає, а обличчя тих, що співають, зовсім не сумні, на устах у молодиці навіть блукає невідповідна до пісні усмішка. Осадча й Лукію заохочує: