Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю світу моряка-чорноморця — звідки він? І найчастіше він буде збур’ївський або олешківський, з покоління в покоління поповнюють вони Чорноморський флот капітанами, матросами, а дніпровський лиман лоцманами, а в наш час дають героїв-підводників і відважних китобоїв. Тоді, в двадцяті роки, до айсбергів Антарктики звідси ще не ходили, зате це ж вони, степові мореходи, проклали тоді своїми дубками так звану «Золоту лінію» від Олешок до Одеси, лінію, по якій горами пливли щоліта в чорноморську столицю дари українських степів — рябі та туманисті кавуни — від них ціла гавань в Одеськім порту так і звалась Кавунною…
І ось з тієї кавунної та динячої «Золотої лінії» і вийшов юнак Дорошенко у широкий світ. В найдальших гаванях світу вже знають його в обличчя, і, коли прибуває, тамтешні називають його жартома «Іван з України».
Для нього нема вже на планеті екзотики, і коли він, розмовляючи, говорить «Кейптаун» або «Пірей», то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Іванівка.
Одначе тоді в юності треба, видно, було дуже-таки любити море, щоб не розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капітана, де звалюється на тебе найбуденніша робота, де замість компаса та лоцій — каструлі та рибу чисть! Замість синіх просторів океану — візникувати по надбережжю, возити руду з Поті до Маріуполя або цемент з Новоросійська… Дядько-капітан був вусатий, дебелий, крутої вдачі. Чорне море він розглядав, як своє домашнє, і наука судноводіння в нього була спрощена до краю:
— Навпростець.
Отак і починалась його, Дорошенкова, життєва дорога. Не раз після того огинав планету, та, хоч де б він був, чи з цього, чи з протилежного боку земної кулі, він і звідти линув думками сюди, в часи радості і смутку вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте місце планети, що було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землі, далеко не райський куточок, чорні весняні бурі, овечі кошари та молочай, а душа його звідусіль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок, дружбу й любов, набиралася звідси наснаги…
Ходив на учбовому паруснику «Товариш,», на транспортах-сухогрузах, на танкерах. Аж усміхнувся, згадавши, як одного разу, ще давно-давно, доставили з Канади партію закуплених коней, диких, необ’їжджених, справжнісіньких мустангів, пускали з палуби їх на берег, і тут же берегові хлопці кидались на круті їхні шиї, ловили, а осторонь стояв Будьонний, задоволено покручував вуса, посміхався…
То була його, капітанова, молодість.
А найбільше впомку перший самостійний рейс. Зараз прилади різні, радіозв’язок постійний, локатор показує тобі все, а тоді компас, секстан, карта — і щасливого плавання! Як у часи Колумба. Ідеш вночі й не знаєш, чи ти попереду своїх обчислень, чи позаду, чи ти ліворуч, чи праворуч… Бо всього з точністю не передбачиш: яка тут течія, чи тебе уповільнило, чи, навпаки, віднесло швидко вперед, тут уже надійся на свою інтуїцію моряка… Перед тим суворі екзаменатори, бувалі морські вовки, екзаменують тебе на далекі плавання.
— Розкажи, як будеш плавати по Дузі Великого Кругу? Проходження океанів… Пассе ошен — розкажи!
І знову праця. Возив руду в Балтімору, брав каніфоль у Мексіці, на Камчатку сіль возив, в безперервнім труді минало життя. Були штилі, були тайфуни, чув, як щогли тріщать, ішов, як у бій, на гуркотняву, на стогін ревучих сорокових широт… А може, в цьому і є воно, щастя? В напрузі, в повноті життя?
— Ви не знаєте цього, а знайте. Йдемо, бувало, де-небудь Егейським. Ми ж комсомольці, а всі судна нас обганяють… Англієць обганяє, норвежець, грек… Прикро, аж зуби стинаєш: коли ж нас уже перестануть обганяти? Коли ми їх минатимем на морських шляхах? І ось настало. Вам би не довелось тепер червоніти за наш флот. Не обганяють уже нас, і вже наші прапори не дивина в найдальших портах світу, зустрінеш їх і на Кубі, і в гаванях чорної Африки, і на просторах Індійського чи Тихого океанів…
Капітан змовкає, поглинутий своїми думками. Десятикласники звідусіль жадібно зорять на нього. Він для них як сподвижник Магеллана. Він з тих людей, що здатні захоплювати. «Хотіла б я мати в грудях такий жар любові, — думає Ліна Яцуба, незмигно вивчаючи капітана. — По всьому світу проніс прапор своєї Вітчизни, почувається, жив і живе для свого народу, цьому підпорядковано в ньому все, до найменшого… Для неї, для Вітчизни, долав ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтягнутість, тактовність, культурність — це, певне, теж набувалося передусім ради неї, бо ти ж «Іван з України», ти мусиш будь-де гідно репрезентувати її… Таку б мати волю, ясність, таку б мати цілеспрямованість життя».
— Можна вас ще запитати? — знову звертається Ліна до нього. —Скажіть: ніколи ви не кривили душею? Ні в чому не йшли проти власного сумління? В усьому ваше життя було бездоганним?
Капітан посміхнувся невесело: ось де тебе екзаменують, ось твоє «пассе ошен»… Ніби саме сумління твоє запитливо дивиться на тебе довірливо-ясними очима і жде відповіді… Ця молодь, хіба вона може повністю уявити всю складність, всю жорстоку реальність того життя, коли за одне необачне слово людину кидали до в’язниці, коли на тебе падала підозра тільки за те, що ти побував у закордоннім порту… Повернешся з рейсу, а тебе вже обнюхують, чи ти не завербований, наче ми, радянські моряки, тільки того й ждемо, щоб хтось нас завербував… Одного з його матросів оголосили японським шпигуном, а він не знав, де та й Японія, він і слово це на слідстві писав через «І»… Але чи все ти зробив, ти, комуніст, щоб виручити, визволити його? Чи, може, недовоював, не розбився там, де треба було розбитись?..