— Не повинні б союзники їх під своє крило приймати. Як-не-як союзники!

— А чули, братці, новину?—посміхнувся раптом Хома. — Нібито видний якийсь американський генерал нещодавно один з наших полків відвідав…

— Яким це вітром його?

— Ну, яким… Союзник, в гості приїхав, — покручуючи вус, став розповідати Хома. — Обідав, звичайно, з гене ралами, а потім побажав навіть з рядовими нашими солдатами розмову мати… «Вишикуйте, будь ласка, мені роту, хочу ваших орлів про дещо розпитати». Союзник, нічого не вдієш: вишикували, питай, чорт з тобою… Підходить він до одного вусача, ось як би до мене, і питає:

«Скажіть мені, пане Хаєцький… Якби вам особисто в руки Адольф Гітлер попався… Яку б ви йому кару призначили?» Задумався солдат, почухав потилицю, а потім відповідає: «Пане янкі! Я би в такому випадку ось що зробив. Беру здоровенний залізний лом, по-нашому — шкворінь, розпікаю в кузні один кінець дочервона і потім холодним кінцем всаджую Адольфу, ну куди… Ну, скажімо, в горлянку».

— Але ж чому холодним? — знизують плечима їздові.

— Ось саме оце й американця здивувало… Чому, каже, холодним, а не гарячим, дочервона розпеченим? А тому, відповідаю, щоб ви його, отой шкворінь, потім назад висмикнути не змогли!

— Здорово це ти вигадав, Хомо! — регочуть бійці.

— Тільки про це нікому нічичирк, — суворо попереджує Хома. — Наша розмова з американцем — це поки що військова таємниця…

XVIII

З дня на день усі чекали закінчення війни. В Берліні над рейхстагом уже майорів радянський червоний стяг. Від краю до краю тріщала фашистська імперія, валилася в прірву на очах у народів. Першокласна гітлерівська армія переставала уже бути єдиним цілим, вона тепер більше нагадувала моторизовані величезні банди, що металися по всій Центральній Європі, звиваючись під нищівними ударами радянських військ. Здавалось, година розв’язки ось-ось настане і найпотужніші радіостанції світу нарешті привітають людство з великим тріумфом.

А тим часом гармати гриміли на сотні кілометрів, міста клекотіли вуличними боями, мости, будівлі, храми злітали в повітря, весняні поля все ще вкривались тисячами свіжих окопів. Кров лилася, люди, як і раніш, ходили в буйні атаки по кільканадцять разів на добу.

Зараз це давалось особливо важко. Всі вже чули, як, наближаючись, урочисто шумить над світом перемога, всі жили вже, упиваючись надіями, зазираючи в завтра, в те велике, осяйне, казково-прекрасне, що мало ось-ось настати.

Як тоді буде? Невже справді настане день без пожарів, без канонад, без крові та вбивств? Нестерпно хотілося кожному дожити до того дня і хоча б мить — хоча б єдину мить! — побути там…

Для самієвського полку це «там» зникало десь за річкою з порваними мостами, за голими узвишшями протилежного берега, за фортифікаційними спорудами, що в’язалися на потойбічних схилах в єдину лінію похмурих укріплень. Австрійськочеський кордон… Водний рубіж, пристріляний ворогом вздовж і впоперек. Сьогодні полки підійшли до нього.

Війська зосереджувались понад річкою в численних складках місцевості, в гаях і перелісках. Мабуть, ще ніколи цей глухий прикордонний закуток австрійської землі не тримав на собі стільки людей і техніки. Грунт мав би тут осісти під такою незвичною вагою. Збираючись в ударний кулак, ущільнюючись, полки готувались до вирішального штурму.

Всі підступи до річки противник встелив вогнем. Земля переднього краю вигоріла під снарядами, почорніла, спустошилась. Однак ночами піхота повзла і повзла в береги, залягаючи в очеретах, націляючись в захід тисячами очей.

Євген Черниш окопався із своїми людьми в одному з крутоярів неподалік від річки. Тут же зупинились і мінроти двох сусідніх батальйонів. Начальник артилерії полку наказав звести на цей раз усі міномети докупи, щоб випробувати Чернишів метод швидкісної стрільби. Понад десяток стволів стали поруч. Це вже була розкіш, яку полк міг дозволити собі. Вже не треба було розтягувати вогневі засоби на кілометри по фронту, прикриваючи най-дошкульніші місця. Сьогодні гарматам і мінометам було тісно.

Чернишеві на час артпідготовки випало бути старшим, тобто командувати з’єднаним вогнем усіх трьох мінрот. Сагайда жартома охрестив його «капельмейстером зведеного оркестру». Але Черниш зараз був глухий до Са-гайдиних жартів. Хоча він з готовністю прийняв на себе обов’язки старшого, відчуваючи, що вони йому під силу, проте хвилюватись не переставав протягом цілого дня. Відповідальність, лігши йому на плечі, мовби напнула всі його мускули й нерви і залишила їх надовго в такому стані.

Вогнева позиція була майже готова. Черниш розташував її по самому дну балки, захищеної від противника крутим горбом. В круглих вогких ковбанях-ячейках стояли міномети всіх трьох рот. З’єднані в одну батарею, виструнчені в голодний, хижий ряд, вони набули особливо грізного вигляду, наче навіть виросли калібром.

Обслуги дружно працювали. Перевіряли механізми, ставили віхи, прокладали останні ходи сполучень. Зліва до вогневої прилягав ліс, і стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група дерев, ніби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було валяти стовбури, поширюючи сектор обстрілу, створюючи перед кожним мінометним жерлом широкі ворота на захід. Іншим разом Сагайда, безперечно, надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгіршу ділянку на вогневій. Але сьогодні Сагайда прийняв це як належне. Черниш поставив його на перший взвод, яким раніше сам командував. Для Сагайди це було почесне і неабияк тішило його самолюбство. Адже чомусь саме йому Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офіцерові Маркевичу, який напередодні прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв від Сагалди 2-й взвод — «найлегший», найбільш вишколений.