— Чудова, — чує він поблизу. «Про кого це? Звичайно, про неї… Сьогодні всі думають про неї, всі чекають її».

— Хто — чудова, капітан?

— Позиція, кажу, чудова, — пояснює Засядько. —І до противника палицею кинути, і прикрита добре…

— А так… Чудова, — тихо згоджується Черниш, думаючи зовсім про інше. — Чудова… Чудова…

— Стоп! — капітан зненацька вхопився рукою за шию. — Здається, крапнуло! Ще! І ще!.. Толстиков, прокинься!

— Що таке?

— Дощ!

Офіцери, пожвавівши, витягнули, як хлопчаки, долоні перед собою, радісно подивилися в небо. Високі хмарки були майже непомітні в ньому, танули в білій синяві. А тим часом дощ напускався, крапотів наче з ясного неба. Зашумів понад лісом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко подзвонював у верховітті.

Черниш перекинувся горілиць, підставив обвітрене, пошерхле обличчя приємним краплистим ударам.

— Ви бачили таке: сонце і дощ!

— Сліпий дощ!

— Чому сліпий? Навпаки, ясноокий!..

Дедалі рясніше й рясніше бризкало на руки, на обличчя. Від кожної краплини радісний лоскіт перебігав струмом по всьому тілу. Вже навкруги над лісом і вигорбле-ними полями замерехтіли міріади блискучих перлистих шнурків. Наче небо, граючись, весело стріляло тонкими незліченними чергами, і кожна краплина-куля, проносячись у тій черзі, сяяла, сліпила очі. Чернишеві здавалось, що після цього весняного дощу все одразу буйно зазеленіє, заквітує. Пригадав, як торік в Трансільванії, знемагаючи в горах від спеки, бійці виглядали хмар… Ріки зостались внизу, струмки зостались внизу… Води, води!.. А небо було безводним, жорстоко-блакитним. Потім одного дня встала з-за обрію дощова хмара. Порозстелявши на гарячому камені плащ-палатки, бійці збирали в них довгождану вологу. Потім ділили. Черниш поділився з Брянським навпіл… Який то був життєдайний, незабутній довіку напій!

Дощ напускається. Ніхто й не думає ховатися від нього. Чути, як на вогневій скаче, лящить Маковейчик:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти,

На дідове сіно,

Щоб позеленіло!..

— Маковею! Де ті капусти? Де те сіїю? Глянь, австрійська земля навкруги!..

— Все одно! Хай і вона зеленіє!..

Черниш, мружачись, посміхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де застане цей дощик Ясногорську. Чи в санроті, чи на дорозі сюди… А вона в цей час уже сплигнула з коня на його вогневій. Комбатів ординарець, женучи «впорожні» засідланого коня своєму «хазяїнові», десь підхопив і Шуру попутно.

Весь світ засяяв. Сонце світило, наче крізь сріблясту млу, дощ густішав і тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно, свіжо. Уперше в цьому році загримів грім. Наче загомоніли, стоячи десь високо за блакитними хмарами, дивізіони есес. Розкотилося, розляглося — широко, привільне… І одразу наче всій природі дихнулося вільніше, наче світ омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних військ жодної людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане синє небо і не подумала б: «Весна!»

«Весна», — з насолодою подумав і Черниш, вдихаючи посвіжіле озонисте повітря. Але що це? Він раптом, весь здригнувшись, рвучко підвівся на коліна. З вогневої, з-поміж радісного різноголосся солдатських басів несподівано виділився дівочий голос.

Тієї ж миті він побачив Ясногорську.

Вона стояла, оточена бійцями, і щось весело говорила, дивлячись вгору. Черниш не знав, на що саме вона дивиться — чи на нього, чи на світляну сріблясту пряжу дощу, яка нестримно летіла з висот, пронизана сонцем.

— Гвардії лейтенант! — гукали знизу бійці. — Гвардії лейтенант!

— Тебе стосується, — підморгнув Засядько Чернишеві. — Чи, може, тебе, Толстиков?

Толстиков благодушно посміхався, розглядаючи Ясногорську.

— О, як вона цвіте!..

Черниш, притримуючи рукою бінокль, став швидко спускатися косогором. Стрибав через чиїсь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нікого. Всі зібралися вниз, як на мітинг.

Спускаючись, Черниш дивився під ноги, а проте, здається, бачив тільки її, довгождану, небезпечну і ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчі в неї чомусь майнув радісний переляк. Вона здалася йому вищою, ніж була раніш. Немов уся випросталася, поставнішала, помолодшала. Для Черниша уже не існувало ні дощу, ні веселого юрмиська вогневиків, були тільки її очі, що, наближаючись, раптом заблищали і мовби затремтіли за довгими віями. Від тих довгих вій аж наче легка тінь лягла Шурі попід очима. Вона ще говорила з бійцями і сміялась до них, але Черниш не чув її слів, та, мабуть, і вона сама їх не чула. Бо очі її вже линули, тягнулись до нього, повні бурхливих запитань, і радісних побоювань, і соромливих тривог. Щось питали його і водночас самі промовляли до нього.

Бійці урочисто розступилися, даючи лейтенантові дорогу і дивлячись то на нього, то на Ясногорську. Черниш привітався, твердо вимовивши звичні слова військового вітання, вірніше, вони самі вимовилися, він їх не чув. Ясногорська подала руку і в ту ж мить зайшлася ніжним рум’янцем. Щоки її, свіжі після дощу, спалахнувши, пе-ресвічувались зараз на сонці двома великими пелюстками маку.