Все більше сутеніло, став накрапати дощ. Ніде не видно було жодної живої душі. Вікна будинків, мимо яких проходив Хома, зловісно глипали на нього темними ямами. Може, тому, що, пройшовши наскрізь вуличку, він не зустрів нікого з своїх, все довколишнє війнуло на нього особливо гострою чужиною. Навіть краплистий дощ, напускаючись, бив йому в обличчя якось неприязно.

В кінці вулички Хома зупинився. Далі пішло пустирище, захаращене розбитими автомашинами та тракторами… «Абись виправити дозвіл та послати одного додому замість посилки! — подумав мимохідь Хома. — Що за радість була б в артілі!.. Хаєцький з фронту трактора прислав!.. А то жінки лопатами землю копають».

За пустирищем бовваніли довгі похмурі пакгаузи. «Склади, — майнуло Хомі. — Може, з вівсом? Добре було б, якби з вівсом!.. Нагилив би для коней!» Біля одних дверей метушилося кілька постатей. Здається, добуваються досередини, висаджуючи прикладами двері. Мабуть, наші розвідники. Хома розігнався через пустир до них. І раптом з усього бігу він тицьнувся на місці і, стрибнувши в найближчу воронку, викинув автомат вперед.

Біля сарая були німці.

Тільки тепер Хома помітив, що вони не висаджували дверей, а, навпаки, забивали їх, чимось обливаючи зверху. Блиснув вогник в одного в руці, і полум’я лизнуло масивні двері. Тої ж миті Хаєцький випустив чергу з автомата. Двоє чи троє одразу впали, інші, пригинаючись, кинулися врозтіч. Хома наводив автомат на кожного зокрема і скошував короткою впевненою чергою. Останнього куля наздогнала уже на самім розі сарая. Вихопившись з воронки, Хаєцький майнув уперед. Вже вискакуючи сходами, він почув, як всередині сарая ревма ревуть, волають, ніби киплять, численні людські голоси. Десятки кулаків садять, б’ють у двері, закладені зовні, як прогоничем, товстим ломом. Полум’я вже зализувалось по дверях до самого піддашшя. Розмахнувшись, Хома вдарив прикладом по здоровенному металевому замку. Всередині одразу притихло, заніміло, а за мить закричало ще з більшою силою — здичавіло, стра’шно, не по-людському. Хаєцький підскакував у полум’я, бив по замку і знову відскакував. Уже тлів йому рукав, уже потріскався приклад, проте замок не піддавався, А зсередини билося, гриміло, скреготало в двері, наче зубами. Стогнало, й зойкало, і несамовито верещало на сотню голосів. Хаєцький озирнувся довкола, шукаючи очима чогось дебелішого за приклад. Уламок рейки!.. Він був такий важкий, що іншим разом Хаєцький, певно, нізащо його не підняв би. Але зараз сила його наче помножилась, і він, вхопивши металевий уламок, розмахнувся ним, як молотобоєць, і з усієї сили вдарив по замку. Затрудило в руки, аж самому блиснуло в очах, і замок розчахнувся. Ледве встиг його вибити з петлі, як двері з грюкотом розметнулися, і з сарая з криком, вереском повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтіли смертельно бліді, спотворені жахом обличчя — чоловічі й жіночі — кістляві, безкровні… Наче мерці вилітали з домовини. Очі кожного дивились просто перед собою — заморожено, нерухомо, як скляні. Не вагаючись, люди проскакували крізь полум’я, клацали дерев’яними колодками по сходах, розсипалися по пустирищі, кидалися навмання — хто куди. Хома метнувся зупиняти їх, але перелякані на смерть очі не бачили його, вони ще були скляні.

Жах, близький до божевілля, гнав ці тіні людей подалі від пакгаузів, від світла пожеж, в сутінки поля, в стогнучу вітром темряву.

Лише якесь кволе дівча, схоже на лижницю в своїх шароварах, зупинилося на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими очима, впало йому на груди, забилося, затріпалося.

— Наші! — знеможено заплакало дівча. — Та це ж наші, наші!

Хома лагідно відірвав дівчину від себе і тільки тепер при світлі палаючого сарая помітив у неї на рукаві жовту нашивку з коротким словом на ньому: OST.

Не знав, що означає це чуже слово, але одразу відчув у ньому щось ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер її з м’ясом і люто кинув під ноги.

— Сестро! — хвилюючись, промовив він. — Далеко ж здибав тебе, сестро!

Дівчина глянула на продертий свій рукав, потім на Хому, потім знову на рукав. І очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим:

— Броніслава! Родимир! Ян!

Деякі з тих, що розбігались через пустирище, почали невпевнено озиратись, зупинятись і, помітивши радянського солдата, кинулись до нього. За хвилину Хому обступили, тиснучись до нього, задихані, бентежні, нестямні.

Раби, невільники… До краю виснажені, бліді, наче роками не бачили сонця… У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосі… Блискучими, як після хвороби, очима освітили його зо всіх боків. Загомоніли на різних мовах, потяглися до нього десятками рук. Перелякані погляди знаходили опору й порятунок в цьому засмаглому, загартованому стужами обличчі, в оцій засмаглій, тугій шиї, облитій сяйвом близької заграви. А Хома, веселий і радісний, повертався між ними своїми широкими раменами, зривав з їхніх рукавів жовті, як гусінь, нашивки і відкидав геть.