Далеко попереду, в ледве мріючій голові колони, сідало сонце. Ребристі хмари вподовж обрію розжеврілися, .стояли, мов золоті гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Одні зовсім близько, інші за ни-йи, інші ще глибше, так, здається, і пішли кудись аж на Край світу. А між тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючій розкоші. Затопило рум’яним Сяйвом весь простір навкруги себе, охопило півнеба Стожарами.

Роман закурив, глянув на сонце, потім на товаришів. Хаєцький і Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, їхали плече в плече, мовчки світячи поглядами на захід.

Всі троє притихли, мовби заворожені чарами цього ясного весняного вечора.

— Заходить, — нарешті заговорив Хома, задумавшись. — Де то воно заходить, Маковею?

— За Віднем, може… Ні, Відень лівіше, і Братіслава лівіше… За Прагою заходить, за золотою Прагою…

— Чому — золотою?

Телефоніст на мить завагався: справді, чому?

— А чому — Злате Моравце? Народом так названо:

Злате Моравце, Злата Прага… Сьогодні на станції, коли я коня порав, мені два чехи допомагали… «Поспішайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу… Там на вас вельми чекають…»

Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней — все ставало зараз помітно лункішим, ніж вдень. Дзвінкі вечірні поля неначе самі підхоплюють і підсилюють гомін походу. Праворуч і ліворуч в степах скрізь рухаються війська. Всі словацькі шляхи сьогодні задимились на захід. Тепер і звідти, з паралельних димуючих доріг, лункий весняний вечір передає Маковеєві — через луки, через озера! — музику моторів, якої ще годину тому було не чути.

Хлопцеві пригадалися осінні мряки-тумани десь біля Тиси… Довгі-предовгі ночі, багнисті темні поля… Хриплі команди, що глухо тонуть у сивому мороці… Там навіть звук власного голосу, обважнілий, наче відсирілий, падав за кілька кроків від тебе… А зараз як лунко та дзвінко навкруги! Що то — весна… Здається Маковеєві, коли б він оце заспівав, то почули б його аж на самім

Дніпрі… По голосу впізнали б дівчата: наш Маковей! Десь на Дунаї співає, а в Орлику чутиі..

Тим часом на заході сонце невтомно зводило свої величезні сяючі будови, ставило із золотих хмар золоті міста з вежами, соборами, кучерявими садами. І все те світилося зсередини, весь час немов розжеврювалося.

— Ви бачите — місто в хмарах! — схвильовано гукнув Маковей товаришам. — Дивіться, яке воно золотеї Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами… А між ними — хвилі, хвилі, хвилі, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять…

Видовище захопило всіх. Однак незабаром з’ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомі ввижався золотий величезний трактор, що піднявся дибки над усім заходом. Роман запевняв, що то гіганти ковалі стоять з молотами над здоровенним ковадлом і щось кують. А Маковей наполягав, що то таки — місто.

— Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справді золота?

Широко, бентежно відкриті очі горіли йому райдужним переливом далекого неба.

— Там десь нас чекають!

Сонце зайшло, степові озера згусли і стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивів по вибалках, рясно всипаних горбиками підземних кротячих поселень. Позаду в колоні хтось радісно закликав товаришів, щоб глянути вгору: високо над військами пролітали на північ журавлі.

— Бач, як дисципліновано летять, — визначив, задерши голову, Хома. — Навіть дистанцію зберігають!

II

Старшинувати Хаєцький почав напровесні. Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край… Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті зливами дороги. Несамовиті гривасті потоки, що розбухали з кожною годиною.

Противник відкочувався крізь гори за Грон. Висаджував у повітря за собою мости і місточки, забивав стежки завалами, мінував нависаючі над ними скелі. Головний тягар наступу в ці дні виносили на собі сапери. Всі підрозділи допомагали їм. Мало не кожний піхотинець ішов уперед з кайлом або сокирою, мов будівничий. Доводилося щодоби форсувати кілька водних рубежів, настеляючи для артилерії і важких обозів свіжі мости в таких місцях, де їх не було споконвіку.

Дощі прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянисті холодні вітри-зав’юги. Однак молода провесінь з кожним днем все відчутніше нагадувала про себе. Навіть у негоду крізь хмари соталося стільки високого світла, що повітря навкруги здавалось не сірим, не похмурим, як восени, а майже білястим, променистим. І обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем.

В горах майже не було населених пунктів. Лише коли-не-коли траплялись убогі селища угорських та словацьких лісорубів. Гвардійці не зупинялись в них ні ночувати, ні перевзутись, ні відпочити. Доводилось минати їх, несучи далі в набряклих шинелях воду численних гірських потоків, форсованих вбрід.