— Ні в кого.

— А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами?

Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з’являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім’ї.

Черниш дістав з кишені трикутник листа і, нахилившись до багаття, розгорнув його. «Котрий уже раз лейтенант його перечитує», — подумав Хаєцький.

Це був перший лист від Шури Ясногорської, одержаний Чернишем сьогодні.

«Здрастуй, Женю, — писала вона. — Лежу в армійському госпіталі, якраз у тому, де колись сама працювала і зустріла Шовкуна. Тут же і Саша Сіверцев. Ми часто сходимося з ним і згадуємо полк. Полк! Скільки в цьому слові для нас і туги, і болю, і невимовної чарівності. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапешті, чи під Єстер-гомом, чи під Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею і ніяк не можемо відгадати: скрізь, де найважчі бої, там, нам здається, і ви. Звідси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому світлі. Кожен крок нашого піхотинця здається подією, вартою літописів. Женю, яка я щаслива… Так, саме щаслива… Хай тебе не дивує, що після всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались і не кровоточать. Ні, Женю… Золота трансільванська сопка горить не згасаючи і не меркне, не меркне. І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сили і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя—це тільки сміх, і насолода, і ласки? Так уявляти його можуть лише вузькі, обмежені люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора. Хіба такі дрібні «щасливці» не гідні жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш і те, як остогидло мені вже госпітальне ліжко, і оці процедури та режими. Хочеться швидше звільнитись від них і знову до вас, нога в ногу з вами…»

Надворі подали команду:

— Офіцери, до комбата!

Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутніх уже не було. Бійці гасили вогнища, виходили на подвір’я. В темряві лунали короткі команди, шикувались підрозділи. Пролітав сніг.

По західному берегу за мерехтінням білої віхоли палали гори. Освітились бетоновані бики високих дунайських мостів. Порвані ферми гнулись у багряну воду, демов пили її спрагло і ніяк не могли напитись.

Дуная червонів.

— Прапороносці, в голову колони! — пролетіла команда командира полку. Підрозділи рушили.

Ітимуть вони спочатку поміж темних ущелин розбитих квзрталів. Потім вийдуть у лридунайські поля, занесені снігами. Ітимуть цілу ніч, чуючи канонаду ліворуч і праворуч на флангах. Ітимуть просто в неї, не вагаючись і стискаючи віряу зброю. Попереду взвод прапороносців з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлі, з позолоченим вінчиком зверху на древку.

Офіцери на ходу будуть поглядати на компаси, що світитимуться в темряві на їхніх руках.

Ітимуть, ітимуть, ітимуть…

Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців.

КНИГА ТРЕТЯ

ЗЛАТА ПРАГА

ДЕВИЦИ ПОЮТЪ НА ДУНАЙ.
ВЬЮТСЯ ГОЛОСИ ЧРЕЗЪ МОРЕ ДО КІЕВА.
"СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ"

I

Наступала велика весна.

Обрії ширшали, день просторішав. З кожним перейденим кілометром сонце припікало все дужче, наче бійці самі наближались до нього.

Наступ набирав щодень навальнішого темпу. Куцих топографічних карт вистачало всього на кілька годин руху. Послані з вищих штабів, вони ледве встигали наздоганяти наступаючі війська.

За дві доби полк з боями пройшов від Грону до Нітри і форсував її в містечку Нові Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замків, бійці вже читали за десятки кілометрів від Нітри, на річці Ваг, третій словацькій притоці Дунаю.

Сухі шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелі висохли і стали легкими, мов пташині крила.

Може, тому, що полк зустрів наступаючу весну в поході, у бійців складалося враження, що саме поняття часу залежить від них, від темпу їхнього наступу. Чим наваль-ніше вони йшли вперед, з боями форсуючи холодні скреслі ріки і задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступає весна.

Довгождана пилюка квітневих дорігі Уперше в цьому році закурилася ти над військами. Не та, що роз’їдала нам очі в 41-му, не та, якою ми труїлись тоді в українських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змішана з гіркою сажею палаючих рідних осель… А ця — золотиста, легка, квітнева! — росте обіч тебе могутніми крилами, віщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походів, вона вже, здається, має в собі присмак перемоги.

— Дивно! — вигукує посірілий від кіптяви Маковей до Романа Блаженка. — Аж на зубах скрипить, а якось приємно!