Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишні безплідні місця, нарешті мусили видавати коням, як і своїм гвардійцям, раціони розкислих сухарів.

В такий час Іван Антонович Кармазин одержав розпорядження — відкомандирувати старшину Багірова в полк. Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович і вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже він ішов до прапора, адже честь, виявлена йому, — це була честь для всієї мінометної!.. Старшинські справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня і товсту плетену нагайку.

— Гриміла наша мінометна і гриміти буде! — запевнили товариші Васю на прощання. А він, зібравши своє немудре солдатське майно, що вмістилося йому в кишенях, і подаючи розчуленому Хомі руку, весело заповів:

— Тримай, друже, кермо, не відхиляйся від гвардійського курсу!..

Легко було Васі сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамі! Ще й досі була Хаєцькому впомки та перша ніч його незвичайного старшинування. Гірка і повчальна ніч… Добре пам’ятав її і командир роти.

Батальйон Чумаченка саме змушений був тоді затриматись під гірською норовистою річкою. Запаливши смолоскипи, дубіючи в крижаній воді, роти наводили переправу. Деяким підрозділам, в тому числі й мінометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарешті можна було відіспатись за все.

Розташувались тут же, біля річки, під дощем, на кострубатому камінні. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули. Мокрими купами тіл посплітались під возами, попригрівались під попонами біля теплих тулубів виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевіряючи пости. За деревами шуміла чужим шумом річка, метушились люди із смолоскипами в руках, стукотіли сокири. Час від часу по той бік річки, в чорній глибині протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрілка — то батальйонні автоматники, форсувавши річку «на казанках», вели десь розвідку боєм. Хоча Іван Антонович уже промок до останнього рубця і, здавалося б, для нього в такому стані має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак він усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як інші. А дощ суцільним шумом облягав усі навколишні ліси, темні кручі та висоти.

Десь у темряві біля возів Хаєцький голосно сварився з неслухняними кіньми.

— Я вижену з тебе оті забобони! — гукав Хома коневі. — Будеш ти мені шовковим!

«І чого він досі товчеться?» — подумав Кармазин про свого нового старшину і, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тіл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалік впізнав Антоновича і з характерного чвакання його чобіт, і з того глухого покректування, з яким Антонович повільно спускався з горба, одначе вважав за потрібне зупинити начальство грізним окликом:

— Хто йде?

Щось промимривши у відповідь, Іван Антонович підійшов до подоляка впритул:

— Чому досі не спите, Хаєцький?

— На посту, товаришу гвардії старший лейтенант.

— На якому посту? — здивувався Іван Антонович. — Хто вас призначив?

— Видите… Я сам себе призначив.

Старшині, звичайно, зовсім не належало стояти на посту, і Хома це добре знав. В роті Існував порядок, за яким на вогневій несли варту призначувані офіцерами бійці обслуг, а біля підвід старшина мусив виставляти ще окремий «автономний» пост із числа їздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподівано застав свого висуванця.

— Вам права старшини відомі? Хома надувся в темноті, як сич!

— Відомі.

— То чому ж ви в такому разі своїх підлеглих повкладали спати, а самі стоїте над ними в ролі няньки?

Якийсь час Хаєцький мовчав. Потім, набравшись духу, затяг зі своїм повноголосим подільським виспівом:

— Товаришу гвардії старший лейтенанті — Антонович давно вже помітив, що Хома починає отаким манером співати всякий раз, коли йому від чогось боляче і прикрй на душі. — Всі ж ми однаково не спали; і я, і вони. То чи ж мені ноги посудомить — вистояти якусь годину? А не стань — одразу розмови почнуться!

— Спокійніше, Хаєцький… Які розмови?

— Звісно, які… Бач, скажуть, як заначальникував, так уже і взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все відрапортують в артіль… Взявся, скажуть, Хома собакою на земляків…

Іван Антонович слухав Хомині скарги і диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генералові не попустив би свого ні на вершок? І ось тепер, ставши начальником, вія раптом заспівав отакої… Мовби застидався тих широких прав, які були йому надані.

— То хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти!..

— Еге-ге, — сказав Іван Антонович. — Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозуміли свої командирські функції. Те, що ви солдата жалієте, це добре. Командир — батько своїм бійцям і мусить їх жаліти. Але те, що їхню роботу ви хочете перевалити на свої плечі, — не вже погано. Бо хоч які міцні будуть плечі одної людини, проте ніколи вони не витримають того, що витримають плечі колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Відстоявши години за рядового, ви потім звалитесь з ніг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевіряти? Хто буде викопувати влий прямі старшинські обов’язки?