Про УКРЛІТ.ORG

Микита Братусь

C. 5

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (222 КБ) pdf (197 КБ)

Calibri

-A A A+

Поки розмовляли, я розпарився в теплій кімнаті, весь парувати став. Помітивши це, Мічурін одразу підвівся з-за стола.

— Ходімо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався… Ти ще в мене тут проростати почнеш.

Ніяково мені було завдавати йому клопоту, пробував відмагатися, але — де там… Та ще й Мелешків наказ виплив у пам’яті: не ламайся!

Пізніше Іван Володимирович частував мене своїми зимовими сортами.

Пробую, похвалюю, а він посміхається:

— Не бреши, — каже, — от не люблю лестощів. Сам знаю, що у вас там на півдні далеко смачніші є… Є, є, у вас там і мусять бути кращі, ніж оці. Але для півночі, де раніше люди взагалі яблука не бачили, і це вже неабияке досягнення.

Прощаючись, поклав мені руку на плече, стоїть переді мною — рідний, добрий наставник.

— А ви знаєте, Братусь… вам буде важче, ніж мені.

— Чому, Іване Володимировичу?

— У вас на Україні культура садівництва здавна висока, сортимент в основному хороший, не те, що в північних районах. Згодьтеся, що ніяке поліпшувати легше, ніж поліпшувати хороше.

Я, здається, розуміюся на жартах і сам люблю пожартувати. І то, звісно, жартував зі мною Мічуріні Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Івану Володимировичу, прокладати для всіх нас шлях.

Звичайно, дорога нам теж не килимами була вистеле» на. Куркулі та їхні пришийхвости нам і мишей на острів напустили, і кору ночами на деревах підрізували, і оббріхували Микиту на всіх перехрестях. Був у нас в ті роки такий собі шашіль житомирський, клоп грушовий, скільки він мені крові зіпсував… та цур йому! Потопчуся на ньому десь іншим разом, не тепер, коли про наші великі сади мова.

Не одразу ми посадили весь сад. Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарів. Через рік, як цей прийнявся, оперезали острів другим, ширшим ярусом в сорок гектарів. А вже на третій рік освоїли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га!

Так поступово, разом із зміцненням колгоспу, розростався і наш сад, підіймався ярус за ярусом все вище, доки не вибрались ми на саму гору.

А тепер? Що тут у травні робиться, коли сад квітує! Ідеш один кілометр, а довкола тебе сяє і сяє в усі кінці чарівне білорожеве царство, ідеш другий, а над тобою все виснуть і виснуть повні запашні суцвіття… А в серпні? На виноградниках по півпуда кетягів на кожному кущі, в саду — гілля гнеться під плодами, мусимо підпирати. Пригнешся — низом купи червоних шафранів горять між деревами, випростаєшся — б’ють в очі сонячним блиском кальвілі, обліпивши крону до самого верхів’я… У вітряний день ступити вам ніде — земля встелена стиглими плодами. Візьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, і таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викінчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так і тримаєш в руці, не знаходячи йому кращого місця. Між іншим, на своїх приятелях-садівниках я це саме помічав: не втерпить, підійме яблуко ч землі, а кинути його потім не зважується, якось наче незручно.

Мені, ви знаєте, в наші часи щастить на зустрічі з великими людьми. Раніше кого я міг здибати: волосного старшину, попа, дяка… Та чим вони були великі, чим видатні, коли я сам голосніше за них «Хмеля» потягну! А в наші часи справді раз у раз видатних людей зустрічаю. Чи просто везе мені, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?!

Позаторік відвідав наш сад секретар ЦК. Як і зустріч з Мічуріним, ніколи я не забуду той день. Було саме в травні, в пору цвітіння.

Почалося так: прибігають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал наші джигуни-піонери (я їм не бороню товктися в саду, хай привчаються):

— Микито Івановичу, якісь машини мчаться через міст на острів!..

— А точніше?

— Ціла валка легкових!

«Хто б це був?» думаю собі і виходжу на центральну алею.

Бачу, наближається пішки група людей — машини, видно, внизу оставили. Впізнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лідію Тарасівну Баштову і всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впізнаю. Вони всі тримаються в другому ешелоні, а попереду хтось іде, жваво розглядаючись, — невисокий, коренастий, в білому костюмі, ростом і статурою, як я. Підходжу ближче, і дух мені на радощах перехопило: він! Наш секретар ЦК!

Достеменно такий, як на портретах. Посміхається мені назустріч ласкаво, привітно, ніби ми давно вже були з ним знайомі і за столом по-приятельськи сиділи.

— Здрастуйте, товаришу Братусь, — і подає мені руку. — Так оце ваші володіння?

— Мої, — кажу.

А сад цвітеї Люблю його в усяку пору — і золотим літом, і багряною осінню, і взимку, коли він, заінеїний, дрімає, стоячи по пояс у снігу, — але навесні, та ще в маю! — це справжня казка. Мабуть, тільки садівник та бджола можуть тоді зрівнятися силою своєї насолоди, своєї закоханості в нього… А в день приїзду секретаря ЦК сад мій розквітнув особливо повно, здається, пишніше, ніж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синіє, тоді на-її тлі сад особливо виділяється своїм цвітом.

 
 
вгору