— Ви намагаєтесь, — ніби не чула Мелешка Лідія Тарасівна, — підрахувати на пальцях те, для чого потрібні, може, астрономічні числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однієї з важливих ділянок природи, про поширення субтропічних культур у зовсім нових для них районах. Подумати тільки, товариші! — підвелася з-за стола Баштова. — Цитрус на Україні! Коли це було? Та ми цю культуру не то що… Нам треба на «ви» її називати!

Отак сказала Лідія Тарасівна. На «ви»! За цю чутливість я став її поважати ще більше.

Вже вирішив: коли діждуся свого лимона, то першу скибочку їй піднесу, Лідії Тарасівні, за прогресивність її натури.

— Чи так, дівчата?

— «Так» у нас нічого не буває. Ясніше формулюйтесь, Микито Івановичу…

— Коли, кажу, знімемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лідії Тарасівні — на пробу.

— Вірно! Їй!

— Знову, бач, наші уми сходяться.

— А Зюзеві дасте? Хм… Зюзеві…

— Зюзь хай собі законним шляхом виписує, по накладній. Статуту ми тримаємось і заради нуля розбазарюватись не будемо.

Повідкривавши траншеї, сідаємо снідати. Дівчата розцвілися, розшарілися після роботи — бачу, що жартувати їм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобі ха-ха-ха, тут тобі й гу-гу-гу, вже й гарбузи поділили.

Відмітні в мене комсомолки! І зараз відмітні, а ще більше виділяються вони влітку, коли збираємо фрукти… Хлопці-гірники з сусіднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися мені, що дівчат з моєї садової бригади вони впізнають, якщо навіть електрика в клубі погасне.

— Як же це вам вдається? — зацікавило мене.

— Знаємо — як, Микито Івановичу! Тоді, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дівчат яблуками-ренетами пахне!..

Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гірників. А мені вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала мені про це Оришка (вона в мене круглий рік теплим коров’ячим молоком пахне).

Пригощають мене дівчата пиріжками, зачіпають то так, то інакше.

— І чого ви, невгамовні, в’язнете до старого?

— Що ви, Микито Івановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!

— Дивлячись на яку хату. При теперішній архітектурі… не берусь.

Просять, щоб я сочинив їм що-небудь на відкриття весни.

— Що ж я вам сочиню?

— Ну, як були ви молодим…

Ах, сороки, ах, білобокі! Це їхня улюблена тема.

— От хочете — вірте, дівчата, хочете — ні… І я розповідаю їм чисту правду, як був я молодим та була в мого діда шовковиця, одна-однісінька на все подвір’я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплідний шовкун, бо не родило дерево зовсім. А нам, усьому Братусівському вивідку, дуже та й дуже хотілося, щоб воно родило!

Щозими, під новий рік, виходив уночі дід наш Каленик босоніж на подвір’я І погрожував дереву сокирою:

— Роди, бо зрубаю!

І всі ми сподівалися разом з дідом, що дерево злякається і почне з наступного літа родити.

Наступало літо, а самотнє уперте дерево знову нічого нам не родило.

Дівчата не вірять, сміються. А мені чого сміятись? Я не сміюсь, я виклав Їм чистісіньку правду.

— Ні, ви таки в нас, Микито Івановичу, справжній народний артист!..

II

Оцей сад можна вважати живим літописом нашої артілі. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранів та симиренків, кальвілів та ренетів зототих? Думаєте, завжди тріумфально шуміли тут оці вітроламки з яворів та пірамідальних високих тополь? Сліду не було.

Лежав край села в обіймах дніпровських рукавів голий гористий острів. І вода була поруч, а ніщо на острові не родило, окрім чорних колючок-якірців. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потім, як налетять із степу гарячі суховії, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острів: гуляє дарма, з року в рік жовтіє пустирищем попід плавнями, наче шматок тієї аравійської пустелі.

Та що я тоді міг вдіяти, навіть зі своєю Оришкою в супрязі?

В рік великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собі:

— Наступає, Микито, твій час. Відтепер матимеш де розгорнутись і здійснити свої давні задуми. Тепер ти, чоловіче, і гори покотиш.

Мене вже й тоді цікавили питання підвищення морозостійкості рослин і ліквідації періодичності плодоношення, оці вусаті питання, які ще й сьогодні спокійно спати мені не дають. Я вже й тоді пробував викидати різні коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього наші місцеві народні сорти. На той час мою черешню «Піонерка» знав мало не весь український південь. З усіх усюд ішли до мене за саджанцями «Піонерки», — що мав, роздавав, хотілося, щоб скрізь росло й утверджувалось.

Але ж тіснота, ніде було мені розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже і в сусідову ногами вперлася б. І розсадник у мене був відповідний до тих можливостей: притиснувся біля хати — долонею накриєш. А люди йдуть — дай дай… З дорогою душею б, та хіба на всіх настачиш?