Пам’ятаю, спробував якось був ще й травополку перевірити у себе на вгороді, так Оришка мало не відлупцювала. — Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила?

В колгоспі настали інші можливості. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мічурінського взірця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанської МТС, був тоді в нас секретарем партійного осередку, спасибі йому — твердо підтримав мою ідею.

— Закладаймо! Але де ж закладати? Польової землі жаль…

— На неудобках!

Ідемо ми втрьох у розвідку на острів: Лисогор, я — Микита Братусеня і Логвин Потапович Мелешко, наш теперішній голова (він у нас головує від самого початку нашої ери).

Ідуть три фундатори, колючі якірці з піском лізуть в роззявлені Микитині черевики, а навкруги молочай жовтіє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зелені ящірки та шипучі гадюки свистять з-попід ніг. Розвелося нечисті, розплодилося, як у Ноєвім ковчезі.

Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивні східні суховії, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дідах, острів у зализень бурої гиблої пустелі…

— Ростиме сад? — питає мене Карпо Лисогор.

— Мусить, — кажу, — рости.

Зітхнув Мелешко.

Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворішу агротехніку, одне слово — доведеться докласти розуму і рук та й рук. Одному це було б не під силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тоді сказав, що — мусить рости.

Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острівну супіщану землю і навіть нюхає навіщось її.

— Вимотає цей сад усі жили з нас… А чи окупиться?

— Будемо сподіватись, що окупиться, — відповідає Мелешкові Лисогор. — Звісно, доведеться потерпіти й повоювати. Сад — це не редька і всяка така петрушка, яку сьогодні посадив, а завтра вже маєш із неї копійку зиску. Хто живе лише сьогоднішнім буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрібні люди з мідними нервами, з далекою вірою, справжні оптимісти.

— Дай, — кажу, — руку, Карпо!.. Досі думав, що я так собі, просто Микита Братусь із Кавунівки, а зараз бачу — ні! З голови до п’ят почуваю себе отим оптимістом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острів оповитий живою водою, дніпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, підпряжемо техніку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!

— Що ж… добре, — сказав Мелешко. — Попробуємо. А коли вже він скаже «добре», то будьте певні, поставить на ноги живого й мертвого, з ночі товктиметься, як домовик, мобілізує всі ресурси.

— Я думаю, Микито Івановичу, — звертається до мене Лисогор, — що тобі не завадило б з’їздити в місто Козлов до товариша Мічуріна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно візьмеш торбинку острівної землі на аналіз — там, у Мічуріна, мусить бути лабораторія. Проаналізуєш, дізнаєшся точно, чого саме їй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?

— Не заперечую, командируємо. Тільки хай товарняками їде, щоб дешевше обійшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.

— На кришах поїду — більше світа побачу!

— Отож… А в Мічуріна саджанців проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматеріалом сутужно. Що не даватиме — все бери, не ламайся, на острові місця вистачить.

Так і порішили. Взяв я землі на пробу і товарняками та на кришах — до Мічуріна.

Невірно зображують Івана Володимировича оті, що малюють його сердитим, примхливим дідуганом. Мудрий, дотепний і веселий був наш учитель!.. Не думаю, що це він тільки при мені був таким.

Добувся я до Козлова — вже добре похолодало, надворі саме дощ репіжив, а в кабінеті у Івана Володимировича було натоплено жарко. Так і ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця.

Мічурін саме щось писав, —схилившись за столом. Підвів голову, окинув мене спокійним, проникливим поглядом. Не перебільшуючи скажу, що було в тому погляді справді щось величне, апостольське і в той же час пробивалося з-під нього зовсім наське тепло — людське, юнацьке, веселе.

— А, Братусь… Чув, чув.

І жестом пропонує мені місце біля стола, по праву руку від себе.

— Розповідай, за чим приїхав. Говорить мовби й неголосно, а мені здається, що гримить він на весь будинок.

— Порадитись приїхав до вас, Іване Володимировичу. Землі ось захопив для взірця.

Показав я йому нашу землю. Терпляче, —повагом вивчав її Мічурін.

— Чудова, — каже. — Сміливо закладайте. А коли вже я на саджанці з’їхав, Іван Володимирович

присоромив, що просимо в нього (потім — таки здався і відпустив).

— Мені, — каже, — не шкода, але ви ж знаєте, що сорти мої розраховані, головним чином, для просування на північ. Вас, українців, ними навряд чи здивуєш. Не так мої саджанці, як метод, метод мій вам потрібен. Закони управління природою та розвитком рослин — оце до вас проситься.

— Вивчаємо, кажу, Іване Володимировичу, і застосовуємо.

— Зверніть особливу увагу на сорти народної селекції. Там у вас — багатства незліченні.