— Даремно ти підморгуєш, — розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент. — Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав’язати свою волю.

«Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю — побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?»

— Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас…

«Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?»

— Це туга… Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. «Тобто по геніальному?»

— Називай, як тобі хочеться.

«Ти думаєш, ви колись подолаєте її?»

— Цього я не знаю.

«І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?»

— Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми — червоні кров’яні тільця. Ми — фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.

«Так, ви — фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та — фатальна».

— Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.

«Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі — лише часточка її. Ви й досі не розгадали, що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе — теж мить, краплинка матерії».

— Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов’язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там — скрізь.

Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:

«Це твоє відкриття?»

— Так.

Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в’язка ключів.

— Чого ви, Харитино Артемівно?

— Я… Тобто… Ви самі?..

— А, — посміхнувся Холод. — Книжку вголос читаю.

— Слава тобі господи, — перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись. — А я слухала-слухала під дверима… Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота… Аж знов, слава богу.

— А чого знову? — поцікавився Прокіп Гордійович.

— Та от… — Тітка переступила поріг, підібрала ключі. — І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь — під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто… Мене не бачить… А тоді кулаком — тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад — і вп’ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. «Сердешненький, — думаю, — отакий молодий». Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне — кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участ-ковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: «То, каже, Вадька з бокси тренується».

Холод не втримався, посміхнувся й собі. — А чого ви так рано на роботу виходите? — запитав він.

— Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев’яти.

На високе Холодове чоло набігла крута складка.

«От і вся філософія часу, — думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку. — Щоденно вкрадені дві години…»

Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові — гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.

Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин — на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.

— Харитино Артемівно, — сказав, коли та зайшла до кімнати. — Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев’ятій.

— А… апарат? — тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.

— Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п’ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п’ятій…