Про УКРЛІТ.ORG

Крапля крові

C. 34

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (694 КБ) pdf (463 КБ)

Calibri

-A A A+

Так само неквапливо Ольга роздягалася, її вже не було видко. Але він бачив, як на спинку стільця перед дзеркалом м’яко впала квітчаста сукня, далі — голуба шовкова сорочка, за сорочкою — пояс з блискучими пряжечками, тонкі, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсім, як у кіно.

Клацнув вмикач. Темрява проковтнула світлу пляму в його кімнаті.

— Ти не спиш? — наївно покликала вона. Але в тій наївності бриніли фальшиві нотки. — Ходи сюди, ще поговоримо.

— Нехай завтра.

— Може, ти боїшся мене? — засміялася нещиро. — Засвітити тобі світло?

Холод мовчав.

В ненадійній темряві боровся з бентежністю, яка охопила його, перевертався з боку на бік.

— Боюся, — признався. — Звичайно, не цієї ночі, а наступного дня.

— Ти занадто правдива істота, — мовила Ольга з зітханням. — Не вмієш навіть полестити жіночому самолюбству. Не вірю, щоб ти всі ці роки прожив, не спізнавши темряви чужих кімнат.

«Істота» лежала, підібгавши подушку, посміхалася в темінь.

— Я б образився, якби повірила. Так само, як ти, коли б я спробував сумніватися щодо тебе. Розкажи мені, як ти жила. Про свого чоловіка. Я ж так і не знаю його, — спробував перевести розмову з манівців на битий шлях.

— Нічого про нього розповідати. Був черевик, та стоптався. За рік втретє понизили в посаді. А ночі… Він їх боїться, як лис рушниці. В нього, коли я гашу світло, починає боліти серце або шлунок.

Такого цинізму Холод не сподівався навіть від Ольги. Цими словами вона геть розірвала шалінку, крізь котру дивився на неї допіру. Йому стало шкода Ольги і образливо за неї. Шкода змарнованого Ольжиного життя, шкода людей, крізь чиї душі вона пройшла.

— Я думала, тримається на ногах твердо. Щоправда, й тримався. Міцно вріс в те життя. Колишнє. Пристосувався до нього, чи що, — казала вона далі. — А до нового не зумів. Він і зараз не вірить. Ти знаєш, я сама… Здавалось, те все навічно. Адже ж скільки стояло…

— Рим стояв тисячу літ і впав, — мовив, хоч думав про інше. — Ну, спати.

Прокіп Гордійович почував, що йому страшенно кортить закурити, але він забув цигарки в кабінеті на столі, а йти по них не хотілося. Ще довго не спав. Несамохіть, помимо своєї волі, ловив шарудіння за стіною, часте зітхання, але мовчав, не обзивався.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Іскри падали в осінні стерні і гасли. Паровоз панахав криком нічну тишу, мчав швидко, неначе втікав від погоні. Далебі, так видавалося Олегові, котрий таки насправді втікав.

Олег прихилився до вікна, мовчки вдивлявся в нічне пустельне поле. На душі в нього було порожньо і холодно. Паровоз мчав його в прийдешній день, у безнадію, в невідомість. Так, Олегові, либонь, вже не втекти від того, що зненацька впало на плечі. Життя закрутило його, немов вихор одірваний листок, і котить, і жбурля по дорозі. А куди приб’є — звідки знати? Ще сьогодні жбурнуло в калюжу.

Поїзд біжить вперед, а думка Олегова розкручується назад, до приспаного дніпровою хвилею заводського міста. Десь там, по закурених вулицях, швендяє Джон. Іде скрадливою, неквапливою ходою нічного хижака, певний в своїй удачі. Звичні до темряви очі націлені в чиюсь безтурботну спину, пазури підтиснеш, готові ввіп’ятися в здобич. Олегові таки гаразд привелося випробувати на собі їх міць. Він ще й зараз відчуває біль під грудьми.

Джон притиснув Олега до чавунної огорожі, великою чіпкою рукою тримав за зжужману на грудях теніску. В ритм своїм глумливим словам шарпав за груди, і хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.

— Рвем кігті, значить… Не лишивши візитної картки? А мене ж на кого?.. Така дружба…

Олег і зараз не пам’ятає, що більше наятрило його. Біль чи оті глумливі, вимовлені в протяг, ніби гумові слова. Мабуть, слова. Його страх перекипів на злість. На люту ненависть. Ненависть до всіх. До Джона, до своїх невдач, до злигоднів останніх днів. Лють стиснула його долоні в кулаки, напружила м’язи. Він завдав Джонові головою в щелепу і вже навздогін — кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на асфальті. Однак схопився швидко, мов кіт. Олег тільки й встиг помітити, як блиснули його очі, він прикрився від удару і тої ж миті хряпнув під огорожу. Джон підбив його під ногу.

Далі Олег лежав долілиць і тільки затуляв голову. Джон бив його розмірене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спині, по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Своїми нещадними ударами він затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрібна лише шабатурка з неї, а він вже сам наповнить її потргоним вмістом. Уже й не страх, а розпука, розпач володіли Олегом. Звестися б, ввіп’ятись в оту мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим — свідомість свого безсилля, дивна млявість у тілі.

Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крізь дзвін у вухах долинув до нього гомін, відтак — ще два коротких удари і — схожий на виття викрик.

Олег здригнувся усім тілом, підвів голову. Перше, що він побачив, — вогняну, розтріпану вітром чуприну, сторожкі, недовірливі очі. Олег швидше здогадався, ніж збагнув, що йому прийшла поміч. Хоч і не міг втямити, звідки взялися оці хлопці, їх було п’ятеро. Один, рудоголовий, сидів перед ним навпочіпки, ще четверо стояли. Одягнені в ватянки, в чоботи, за спинами — мішки на полотняних лямках.

 
 
вгору