Про УКРЛІТ.ORG

Крапля крові

C. 29

Гончар Олесь Терентійович

Твори Гончара
Скачати текст твору: txt (694 КБ) pdf (463 КБ)

Calibri

-A A A+

— Треба знайти іншого студента, — поклав у стосик конверти, лишивши посеред столу Наталиного.

— А може… Ти сам…

Олександр Кіндратович повів плечима, немов йому за комір кинули крижану бурульку, спантеличено подивився на жінку. Не те щоб він подивував, що вона заперечила йому, але його збентежив її голос. Не прохальний, а докірливий.

І, мабуть, вперше він відповів різко:

— Ти б краще своє… Сипала обідати. Зголоднів я. Але Антоніна Михайлівна бачила — їсти чоловікові теж не хочеться. Він би давно побував на кухні, заглянув у всі каструлі. Тепер, мабуть, не виповість їй і тієї своєї турботи, а ранком піде на роботу знервований, зім’ятий. Завтра в нього операційний день…

Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерігши такий товаришів настрій, той завше втягне його в суперечку, і в оцій змазі Олександр, камінчик по камінчику, викидає весь тягар, котрий наліг йому на душу. Антоніна Михайлівна сама не знає чому, але й їй вельми затишно почувається тоді, коли за дверима Олександрового кабінету гуркоче басовитий Прокопів голос і поскрипують під дужою ходою дощечки паркету. Вона вірить в Холода. Вірить в людину, серцеві й талантові якої Олександр може віддати всі свої сумніви і вагання.

— Прокіп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообідаєте вдвох? — мовила, забираючи з чоловікового плеча рушника.

— Що йому?.. Хіба не знає, де я? — в голосі Олександра Кіндратовича Антоніна Михайлівна вловила дратівливе невдоволення, не знайому раніше вкрадливість. Вона здивовано глянула на чоловіка, пішла на кухню.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Заходьте, заходьте, — відгукнувся Холод на несміливий скрип дверей. — Це ти, Лілю? Ніби в клас, та ще й не виконавши завдання… — Він таки здивувався. Чому Ліля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна? Присіла на краєчок стільця, крутить в пальчиках ремінчик сумочки. Вона вся ніби одмінилася. І одягнена незвично. Прості, на низенькім каблуці черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.

— Від Олега… нічого немає? — запитала тихо. «Он воно що. — Тепла лоскітлива хвиля хлюпнула Холодові в груди. — Все-таки… Болить їй».

— Поки що нема. Він поїхав до тітки. Колись маленьким Олег жив у неї. Я вже написав їй.

Ліля хитнула головою, її очі затепліли посмішкою. Відтак посмішка згасла, дівчина знову опустила погляд.

— Я, Прокопе Гордійовичу, справді не виконала завдання. Жодного завдання… А хотіла б виконати… Я прийшла проситися на роботу.

Тепер Холоду стали зрозумілі і строга зачіска, і скромне вбрання. Однак здивування від того не поменшало.

— Чому ж до мене, а не до батька?

— Я хочу працювати, як усі. Ви розумієте… Якщо у вас немає місця…

— Ні, місця є, — поспішив заспокоїти дівчину. — Навпаки, бракує людей. Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого немає київської прописки. Хочеш санітаркою, а то — в лабораторію. Батько не заперечуватиме? Ти запитувала його?

— Так. Ще після екзаменів.

Холод говорив, а думка його прямувала до іншого. Він думав про те, як міцно, часом немилосердно, зв’язує людей одним вузлом доля. Прийшла до нього Ліля… Йому радісно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце щемить іншою стрічею. Він може уникнути тієї стрічі, але не втече від неспокою.

Олександрів скальпель карою лягає на клініку. Білан го-’ ворив, буцім працюватиме, буцім облишить на якийсь час свої експериментальні операції, але не дотримав обіцянки. Тільки щільніше зачинив за собою двері. Та хіба таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля, яким крає все, що зробив раніше. І мусить забрати він, Холод. Забрати не зволікаючи.

Холод важко підвівся з стільця. В нього боліла голова, тупо, важко, так, немовби після чадного газу. Професор лікує інших, а вилікувати себе не добере способу. Він навіть не знає, від чого в нього біль: від контузії, кисневого голодування, нервової перевтоми? Часом біль проходить зовсім, та потім наповзає знову, іноді на кілька днів відбирає книжки й газети. Йому тоді здається: вийди на свіжий вітер — все мине. Але виходив, і не минало.

Провівши до дверей Лілю, Холод покликав чергового лікаря, сказав, щоб готувалися до обходу. Години обходу — години важкої праці: терплячого вислуховування скарг, шукання розв’язків формул, де іксами і ігреками виступають людські хвороби. Це величезна п’єса, в якій просто з залу на сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно простежити, відгадати, де в нього вдаване, а де справжнє. До всього, режисер звикає до своєї сцени. Але він повинен боятися, щоб професіональні навички не переросли у байдужість.

Кульмінаційний момент трагедії — в операційній. Режисер-лікар повинен не просто зшити шматок плоті. Він мусить ще подбати, щоб з лікарняного ліжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона встає людиною іншою, ніж була до хвороби. Прокіп Гордійович постеріг — перенісши тяжкий недуг, людина змінює характер, спосіб думання, іноді навіть звички. Часто це вже зовсім не та людина. Завдання лікаря — привести її до того самого стану, в якому вона була в переддень хвороби.

 
 
вгору