Це, виявляється, в характері в них таке, у Кульбак: родове, фамільне, чи що? Дідусь ото який кволий був та війною пом’ятий, але ні перед ким страху не знав, — чи, може, як дехто вважає, фронтова контузія якраз і приглушила в ньому почуття страху? Бо не побоявся ж із тими негідниками зчепитись, коли цілою хуліганською ватагою вночі вони налетіли на радгоспні виноградники…
Не раз уже чув Порфир про ту нічну драму, але все якось туманно, мовби недомовлено. Певне, мама навмисне щадила дитячу душу, не хотіла всіма подробицями ще більше розранювати хлопця, адже ж ішлося про дідуся… І тут оце з дядькових Іванових уст уперше почув правду всю, до кінця, Що інші недомовлювали, дядько Іван усе виповів йому — з суворим спокоєм, як дорослому, як мужчині. Ти ж мужчина, ти мусиш усе знати, — так це розумілось… Виходило, що дідусь, може, й досі жив би, якби з тими не зчепився, по суті, й віку вони йому вкоротили отам, біля куреня, вкритого виноградним листям… Молоді, дебелі лобуряки накинулись на старого: веди показуй, де колекція, де ота сама «чорна брила» (це той новий рідкісний сорт, що його тільки вводили і найбільше берегли). Інший сторож у такій ситуації спасував би — сам-один перед ватагою лобуряк — що він їм зробить? Схилив би голову, беріть і «чорну брилу», й що хочете, ось вам і рушниця, тільки мене, старого, вірьовкою зв’яжіть, щоб перед дирекцією було виправдання, а самі робіть своє… Та тільки ж дідусь їхній не з таких, він фронтовик, у нього честь була, а їй не личить ухилятись, ховатися в кущі. Не дам, не пущу, забирайтеся звідси, злодюги, паразити, вишкребки, — оце була його мова до них, оце найбільше й викликало їхню лють. З кулаками накинулись, озвіріло ногами місили старого — у лікарні потім було виявлено, що весь він у суцільних синяках від побоїв…
— Усередині щось повідбивали, — глухо розказував дядько Іван. — Отак йому обійшлася та «чорна брила»…
— Я всього й не знав. — посмутнілий, здавленим голосом вимовив Порфир.
Ніщо б так глибоко не вразило його, як оце, що він тут дізнався про дідуся, про всі обставини тієї драми нічної… Те останнє літо, коли дідусь сторожував, Порфир часто бігав до нього на виноградники, і були то, може, найкращі дні його життя. Старенький велосипед стоїть під куренем, орлик сидить зверху, на гребені куреня, а вони з дідусем біля багаття варять бекмес, або куліш, або просто бесідують про все на світі… Дідусь такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив — і оце вони його ногами місили, мракобіси… Пекучу до сліпоти зненависть відчув, довічну помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Івановим припущенням, теж, видно, з браконьєрів заматерілих були: у відплату за те, що він їх тут переслідує, розперезатися їм не дає, вони зігнали свою браконьєрську лють на старій людині…
— Рибохвати, нищителі, хочуть вони жити злодійським нічним життям, — похмуро каже дядько Іван, — та тільки не вийде… Ми їх за жабри берем і братимем!
Знайомий Порфир і з товаришами дядька Йвана, знав, які то мужні та сміливі люди, — боягуз не піде в холодні осінні ночі ганятися по гирлу та по лиманах за швидкохідними браконьєрськими моторками та сходитись з ними в смертельних поєдинках. А Порфир би пішов, хай там що.
Біліють кораблі внизу, блищать на сонці довгошиї крани. Неначе жирафи збилися біля води табуном… Гена каже, що навіть шия жирафи неповторна, двох однакових в природі нема… А над кранами в небі поволі коршак плаває чи орел, — чи не дідусів це орлик так виріс уже? Пливе й ніби вишукує когось унизу, може, господаря свого шукає поміж людьми…
— Чи не взяли б ви, дядьку Йване, і нас до себе? — раптом виказує Порфир свою давню мрію. — Ми б робили вам усе: чи вогнище розвести, чи сітки вибирати… Навіть могли б і в засідку… Правда ж, Гено?
Гена, здається, цього ще для себе не вирішив, сидить у задумі, а дядько Іван був, видно, порадуваний наміром небожа.
— А чого ж, це ідея, юні помічники були б нам якраз до речі. Тільки треба тобі, голубе, — посуворілим тоном звернувся він до Порфира, — спершу матір провідати, бо ж вона там місця собі не знаходить… Син її, гуляй-вітер, знову в бігах, на сина оголошено розшуки, по всіх міліціях оповіщено, які він має прикмети!..
Хлопці аж поблідли, так вони були приголомшені цією новиною. Хто б подумав, що своєю втечею нароблять вони стільки колотнечі! Всюди їх розшукують, ось аж до самого гирла тривога за них докотилась. Мабуть, зараз візьме їх дядько Іван обох за грішні загривки й поведе просто в міліцію, здасть, як належить, як вимагає закон. Бо що ж йому ще залишається з ними робити?
А він ніби вгадав їхню стривоженість:
— Відпровадити б оце вас куди слід. Бо чого ж бродяжити без пуття. Навіть зобов’язаний — узяти й відправити, як це належить з бродягами робити… Одначе ні, не стану поки що. Зрештою, в тебе, — він звертавсь найперш до Порфира, — своя голова на плечах. У такому віці, як ти, я вже безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою і, звичайно, обов’язки свої знав будь здоров. А формою як дорожив! Адже в ній теж — честь моряка… Коли вітер, бувало, схопиться, зубами стрічки тримаю, щоб улюблену мою безкозирку бродяжницьким вітром не здуло… Ось так воно, хлопці. Браконьєрів брати за жабри — це, звісно, діло, і воно, сподіваюсь, від тебе, Порфире, не втече, ти їм ще даси пити, але затямте собі обидва: найбільша перемога — це та, яку здобуваєш над самим собою… Дозволите йти?