Є на лимані людина, безстрашний такий, що його безліч разів убивали, топили, а він знов повертається до життя.

Осінь, ніч (бо всі його пригоди відбуваються переважно вночі), темрява — не прозирнеш, а він з товаришем чи й сам у човні без страху йде на браконьєрів Знав, куди йти, й ночі не боїться, просто в неї світить ліхтариком.

— Не світи, бо як засвітимо…

А він, нехтуючи погрозою, таки дає промінь, і тоді у відповідь — зблиск, удар! То постріл по ньому — з дробовика. Добре, що у ватянці, — позастрявав у ній дріб. Не розгублюється й після пострілу, кидається до їхнього човна, а вони веслом б’ють його по руках (побиті руки потім назавжди зостануться вузлуваті).

А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити.

Ще іншим разом — налітає він серед ночі на таких, що встигли вже побувати в місцях, де козам роги правлять. Відбуде своє такий тип, повернеться, влаштується десь на роботу про людське око, а насправді нічним життям живе, у гирлі щоніч промишляє, хай там хоч яка заборона.

Мотор на човен ставить таких сил, щоб інспектор його не догнав, хіба що спересердя вистрілить йому вслід або ракету пошле… А іноді серед білого дня, коли наздоганяєш зловмисника, він сітки разом з рибою, та ще й з каменем, раніш приготованим, на очах у тебе викидає за борт, ще й глузує: «Візьми тепер мене!..» Бо знає, що слідчий без прямих доказів справи не заведе… І яка ж спокуса для них у цьому браконьєрському занятті! На ризик іде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде — та й знов за своє. Намагається влаштуватись десь ближче до води, замість реквізованого раніше човна, в нього вже дюралька з’явилась, самодерів наробив — однорогих, дворогих, трирогих! — і як ніч, так і на рибця. А то ще острогу-сандолю бере, нею, як вилами, б’є. Рибохвати ненаситні, немає меж їхнім апетитам. Під час нересту риби насолюють цілі бочки, повні горища нав’ялюють, щоб потім з-під поли — на базар.

Ось на компанію таких рибохватів і налетів дядько Іван однієї осінньої ночі. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрічі з ним, бо й не тікали, і в рукаві передній мав уже заздалегідь приготовану трубку, налиту свинцем. Ах, це ж він, гроза лиману, безстрашник Кульбака Іван, це той комуніст, що йому більше всіх треба, — ану ж підходь, підходь!..

Він один, а їх троє…

По голові старалися влучити в темряві тим залізом, свинцем налитим, щоб череп йому проломити. Збити у воду старались, а він, хоч уже й закривавлений, усе тримався в човні, кричав передньому, найлютішому:

— Однаково я тебе бачу! Я тебе впізнав!

— А не побачиш більше!

З жорстокістю садистів намагалися бити по обличчю так, щоб очі повибивати, зоровий нерв пересікти, навік щоб осліпнув цей їм ненависний Іван-інспектор!

Нарешті збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амінь йому, пішов на дно раків годувати! А той, що його топлено, вбивано, що його ніби навік осліплено й пущено на скін у крижану воду, — він — хоч і на милицях, хоч і з пальцями, пооббиваними браконьєрським веслом! — таки з’являється потім на суді, щоб посвідчити, щоб кинути їм у вічі своє інспекторське:

— Тебе я впізнав і тебе! Думали, на дно пішов, а я знову є! Бо люди мене з води вирятували… Не дали загинути, щоб і далі я вам, гадам-браконьєрам, спуску не давав!

Вродливець смаглявий, як і сестра Оксана, чорнобровий, з усмішкою сліпучою, що все навкруг осяває, а чорні очі весело іскряться — такий цей лиманець-інспектор, старший материн брат, що для Порфира зблизька й здалека живе як потаємний його взірець. Бо не просто мужній та хоробрий (охоронцями голубих полів тільки людей мужніх і набирають), а ще й справедливий, а ще й товариський, у якому гурті не з’явиться, з першої хвилини викликає до себе симпатію. Коли прибуде до своєї сестри на дідизну в гості, тоді в хаті стає тісно від його друзів, тож сідають надворі під абрикосом, і там годі келешками дзень! під веселе дядькове Йванове слівце-заклик:

— Вогонь!

І потім з усмішкою пояснить: по браконьєрах вогонь…

А зараз він сидить з хлопцями в порту і весело дивиться, як воші всухом’ятку булки наминають. По очах впізнав, що голодні обидва, і при зустрічі найперше дав їм по булці, яких у нього повна авоська, і навіть вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та й зачіпки не бачить відповідної.

З неабиякими труднощами добулися хлопці до порту. Після бійки з Бугром та ганебної втечі від випадкового автоінспектора кілька годин проблукали вони, як дикунчата малі, в кучугурах безчубих, що їх призначала мати Порфирові під майбутні його виногради. Потім у Гілеях були, де з кучугурних пісків вигнались у небо акації щоглові (є порода й таких), прикривши своїм розкотистим гіллям вулики радгоспних пасік, що потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, які не квапились, не поспішали хлопців пригощати медом, бо він, мовляв, ще молодий, ще він — як вода… А один зовсім грубо відрубав:

— Своїх трутнів вистачає…

Усе хотілось Порфирові матір побачити хоч оддалік, і, як йому здалося, одного разу й загледів-таки її постать легку, гордовиту голову, косинкою вив’язану, коли вона в гурті інших сідала до автобуса, — його щодня висилав станція забирати робітниць з виноградників. За всіма ознаками, то таки була вона, але й до неї, найріднішої в світі людини, син не посмів з’явитися в своєму становищі, не дав знати про себе, так і зостався лежати на узбіччі, мліючи в шелюгах від важкої надвечірньої спеки. Бо нащо ж ти їй здався тепер, заблуканець, утікач нещасний, що тільки й можеш бути для матері соромом та ганьбою!