«Бригантина», табір праці та відпочинку, так він зветься. Клинець твердої цілини-неудобки на взгір’ї, і нема тут ніяких загорож, ні дроту, ні кам’яних стін, навіть плугом не оборано межу табірної зони… Замість муру, як і обіцяв Валерій Іванович, тільки й полишено символічний «ромашковий мур», що тягнеться з усіх боків по межі наметового поселення. Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тільки вузеньку смугу дикої цупкої трави, покрапаної ромашками та васильками; оце буде межа! Оцього без дозволу не переступи!
І що найдивніше, ніхто досі не порушив правила, не переступив ромашкового бар’єру, так наче він був вищий за кам’яний, так наче струм був по цих квітках пропущений. Сурма підіймає вихованців рано, схопившись, біжать мерщій на зарядку, після неї — умиватися вниз до затоки, де вода така тиха, красива й святкова і прив’ялений цвіт акацій, осипавшись, плаває в ній… Звідти бігцем на сніданок, де мало не кожен вимах ложки маєш робити по команді, а потім схоплюйсь і на борт грузовика, щоб з піснями їхати на роботу, на оті радгоспні поля, що їх схема на великім щиті виставлена посеред табору. На тій схемі все позначено, заштриховано то так, то інак всі ваші архіпелаги: де плантації виноградників, де горох, де огірки… Що ж до лікарських рослин, то вони ростуть всюди, умій тільки їх знаходити з-поміж бур’янів… До роботи хлопців підганяти не доводиться, самі стараються, щоб виконати корму в ранкові години, доки ще спека не вдарила. А під час спеки їх, смаглюків, шукайте внизу, вода в затоні Чоргуватого від їхніх тіл аж кипітиме і виляски йтимуть по всьому урочищу: зрозгінці, з берегових круч шубовскатимуть сміливці вниз головою, змагаючись, хто глибше пірне та хто далі вирине.
І так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвінкоголосий гомін.
І не скажеш про цих стрижених, що їх так уже пригнічує та уневолює ота межа трав’яна, яку без дозволу не маєш права переступити. Бо ж по табору ходи, скільки хочеш, під накриттям, де обідають, тебе зустріне привітне правило: «Добавки просити не соромся, ти її заробив!», гуляючи, можеш вибратися на найвищу табірну точку, і буде тобі на сто верст видно увсібіч, бачитимеш повиті серпанками далекі береги широко розлитого гесіввького моря, а в інший край — степи й степи, з давніми курганами-могилами де-не-де. І рейси — якраз в оті степові простори, де баштани й кукурудза, де горох і морква ждуть твоєї сапи, де в обважнілих від яблук садах теж для тебе знайдеться діло… Зупиниться іноді перед щитом із схемою полів постать маленька, побачиш юне чиєсь личко, серйозніше за свій вік, повите задумою, стоїть хлоп’я, вивчає заштриховані свої архіпелаги: ото ще стільки треба прополоти… А бур’яни жилаві, а рядок довгий… І сонце пече… Й до мами хочеться…
Та все ж із вигостреними сапками, разом із сонцем, щодня — як у бій!
Ганну Остапівну хлоп’ята щадять, тільки сонце підніметься, вони їй одразу: «Ганно Остапівно, далі ми без вас. Забирайте свою сумочку з валідолом та йдіть он у холодок, у посадку!»
— Таж розбіжитесь.
— Не розбіжимось. Хоч і кортить, а вас не підведем!..
І таки наполяжуть, щоб ішла вона собі в затінок, бо ж усі знають, що «в неї — серце», бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами, а виходять золотниками… Не так легко ниву життя перейти, бувши вдовою. І ніколи й не скаржиться, не плачеться, гумору не втрачає. «Виходить, довгожителька я — всі педагогічні реформи пережила… І на пенсію не піду, доки ще цих ось бусурменів не виведу в люди…» Всюди в тутешніх радгоспах зустрінеш таких, що в неї за партою сиділи. Тож і не дивно, що коли треба було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапівну обрали, — з індійськими жінками там познайомилась, бачила японця, обпаленого в Хіросімі атомною бомбою…
Струдженій, змученій хворобами Ганні Остапівні нелегко дається табірне життя, лікарка навіть порадила їй «наметовий режим», але вона й сьогодні тут, із своїми бусурменами. Тим-то ніяк не можуть хлопці дозволити, щоб їхня Ганна Остапівна та в спеку з сапою нагиналась… Вони й за неї потрудяться, а вона хай собі сидить у затінку під лісосмугою та в’яже синові светр з овечої вовни.
Час від часу підводячи голову, Ганна Остапівна бачить маленьких трударів, їхні смаглюваті, в самих трусах-майках постаті, що позгиналися над роботою, — тільки сапки мелькають у руках, і земля аж куриться там, де вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не вистачає між ними, зринули й покотилися в світ клубками перекотиполя, і невідомо, де вони зараз та що з ними — при цих думках тихий смуток набіжить на лице Ганні Остапівні.
Розморена спекою, обтяжена думами, сидить вона зі своїм в’язанням, поволі розмотує з свого клубка паралелі та меридіани, і раптом, ніби вві сні, їй сниться ось таке, що відбувається наяву: з лісосмуги, із колючих заростей неохайна чиясь голова висувається, очата бігають злодійкувато, а розтовчена, в зашерхлій сукровиці губа пробув зобразити щось схоже на винувату усмішку: