— Сини у вас справді орли, — підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.

— Бо не панькався з ними! — гримнув він. — Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м’якишу — все пір’я з нього обіб’ю!.. А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!

— Тут школа, — нагадав директор. — Бити чи не бити —це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм… Не штурханами — теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу…

— Я ж до нього як до людини, — аж застогнав Тритузний. — І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив… Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє директорське слово сказати…

— Гаразд, — сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: — Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.

…А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:

— Чия?

Суцільне мовчання. Усі погляди — на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір…

— Хто писав?

Ніхто нічичирк.

Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники — ще не в формі, ще хто в чім.

— Впізнавай і не соромся признатись!

Знов тиша, мовчання.

Потім хтось запитав із задніх рядів:

— А що в записці?

Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:

— В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину — ветерана служби режиму… Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?

З шеренги карантинників видихнуло глухо:

— Правда…

— Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.

Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу:

— Правда!

— Стій тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати — хто підкинув записку?

Ряди німували. Товариство горіло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легіонів.

— Пояснюю, — голосно звернувся він у бік карантинників. — Ми проти ябедництва! Такі речі в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. І що з донощика, хай навіть малолітнього, може згодом вирости хіба що шкурник, підлиза й малодух, а не вірний товариш, мужній громадянин.

Щось прошелестіло по шеренгах — здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невідомий писака й далі волів залишатися невідомим: занишклий, прищух десь у рядах і не дихав. Кульбаці аж язик свербів сказати директорові: «Я знаю хто», — але директора, видно, цікавило інше, йому важливо було, щоб той сам зізнався. І він знову взявся терпляче розтлумачувати — і більшим, і меншим:

— Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповіщення, помітив щось негідне за товаришем (курив там у туалеті, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лінійці і перед лицем товариства відкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, сміливо виходь і, як ото мовиться, ріж йому правду в живі очі.

— А тоді начувайся, — кинув упівголоса котрийсь із малюків.

— Помсти не бійтесь! Якщо хто спробує мститись за відкрите, правдиве, при всіх на майдані сказане слово… Та й не буде помсти. Бо то було б негідно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тоді на твій захист… То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливість виявити, але хочемо, щоб автор сам зізнався. Щоб знайшов у собі мужність. Отже, ще раз питаю: чиє творіння?

І тоді з гуртку карантинників пискнуло зляканим тоненьким голоском:

— Моє.

— Ти, Карнаух? Виходь на люди.

І ось він, пуцьверінок капловухий, чи не найдрібніший з-поміж усіх, видибує, блідий з переляку, отетеріло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створіння з гостреньким підборіддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потім, поволі рвучи записку на дрібненькі шматочки, обернувся до Кульбаки:

— Знаєш такого?

— Ще й як!

— Міг би ти йому — ось тут прилюдно руку потиснути?

— За що така честь?

— За мужність. За правдивість. За те, що знайшов у собі духу зізнатись!

Кульбака зверхньо глянув на геть зніченого Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на ниві тайнопису, пропік його поглядом і аж по тому через силу вичавив із себе: