Ще як займались Порфиром батьківський комітет та комісія у справах неповнолітніх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гніві та відчаї:
— Відправте його, мучителя, та тільки в таку установу, що вдень і вночі добре охороняється. Бо втече!
І як у воду дивилась. Бо хоч тілом Порфир її ще й тут, та дух його шугає хтозна й де, для лету уяви брам не існує.
На різні способи вдається до втечі Кульбака. То він перекине якір від човна через мур і з його допомогою вибирається на волю, то підкоп робить з підвалу кочегарки і звідти підземним ходом вибирається в степ. А то ще в гумовім колесі викочувався з території, за автобусом услід. Іноді занишкне в кузові, навантаженім табуретками, що їх вихованці роблять у майстернях, щоправда, на прохідній при перевірці втікача неодмінно виявляють, і вахтер наказує: «Ану, вилазь, чоловіче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!» Ще він нагинав ледве не до землі пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвір’ї неподалік муру, і деревце, відпружинивши, вистрілювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бік, просто в обійми жаливи, дерези й волі…
Проте все це були тільки розваги духу, фантазії та вимрійки, народжені в буднях карантинних. Насправді ж хлопець з раннього рання підлогу мив в довжелезному коридорі, де, скільки не пильнуй, однаково буде сміття й піску, як тільки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть підлогу, немов палубу готує для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж лоб у росі. Мати підходить та через плече заглядає у страшенному подиві:
«Невже це мій син? Той, що вдома хату не підмете, відро води принести його не допросишся? І оце він у вас — без грозьби та бійки — підлогу миє? Ні, це не мій Порфир! Може, це чийсь Вітько, або Сашко, або Микола!»
Ясна річ, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великім і радіснім подиві. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається Порфир. Ревно працює сам, не дає лінуватись і своєму підручному, в ролі якого сьогодні виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: він у Порфира з ганчіркою повзає по підлозі, і найменша спроба ухилитись від чесної праці не минається без того, щоб він не дістав нагінки від комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобі. І це зовсім не відплата за цидулку, за неї Кульбака мститись не став. Після пам’ятної лінійки, коли Кульбака, відбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товаристві, він ніби й не помітив колишнього свого побратима, що сидів на ліжку, тяжко похнюплений. Лише перед відбоєм Порфир кинув у його бік майже сумовито:
— І що за народ — гірш од людей… За те, що тричі в шашки його обіграв, нужників йому наставив, уже він доноса на тебе шкрябає…
Недосконала, мовляв, природа людська. Більше на цю тему розмов не було. Бо якої ще йому кари, цьому нещасному Карнаухові, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголічка відцуралась… І все ж у шашковий гурток Порфир відмовився записатись, хоча раніше мав такий намір. Багато тут різних гуртків. Воно, звичайно, цікаво було б спробувати і мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлівна, навіть не питаючи Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата міміка, така смішна жестикуляція, ти будь-кого можеш скопіювати, виобразити на кону! А як на Порфирів розсуд, то краще б він у майстернях табуретки робив, день і ніч би їх збивав, аби тільки швидше звідси випустили. При нагоді він, звичайно, не відмовиться щось утнути, як на тому вечорі, де хлопці, перевдягнуті в дівчачі сарафани, співали частівки, і раптом у самому розпалі виступу Кульбака, ніби «забувши» текст і те, що він «дівчина», задер на втіху публіці свій сарафан і поліз до кишені за словами…
Гуртки гуртками, а поки що підлогу мий, потім на подвір’ї, біля клумб, під наглядом інструктора продовжиш свою трудову діяльність. Буйна правопорушницька челядь, гроза садків та парків, зараз сама тут садівникує, повзаючи по клумбах, чемненько квіти висіває та висаджує в сиру землю трояндові кущі!
Інструктор — Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землі) і аж облущений від сонця, терпляче показує, як що робиться, і, коли стараєшся, вміє твою роботящість оцінити. Кульбаку теж відзначив збадьорливим кивком:
— Є в тебе жилка трудова… Видно, не раз матері на виноградниках допомагав?
— Було, — каже Порфир, хоч нічого такого й не було. Тут гарно: сонце пригріває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, відволожену, насіннячко кидь та кидь!.. Чи трояндовий корінець втикаєш.
— Тільки ж вирости не дадуть, — каже Порфир, — як коні, перетопчуть.
Інструктор посміхається:
— Ні, цього не буде… Іноді аж дивуюсь: ті, що в парках клумби топтали, квітники нівечили, тут за літо нічого не зачеплять. Ще самі й поливають… Ось на собі перевіриш: якщо сам посадив — уже його не перетопчеш, не зломиш. Рука не підніметься, щоб ламати. Бо вже воно тобі рідне.