— Найперше, не виказуйте, люба колего, ні тіні розгубленості перед ним, — порадила Ганна Остапівна. — Бо той психолог одразу ж скористається.

— Вам добре, Ганно Остапівно: у вас такий досвід, такий стаж…

— За цим не журись, від стажу й ти не втечеш, — з усмішкою мовила Ганна Остапівна. — А втім, щоб не було нарікань, я можу Кульбаку до своїх забрати, мені якраз такого клятого бракує… Згода? Тільки глядіть, щоб потім не пошкодували.

Директора, видно, зацікавив такий варіант. Глянув на Марисю Павлівну:

— То як?

Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотіла почути, як поставиться він до цього, бо ж удвох вони відповідають за клас, за свій табунець… З самого початку директор точно визначив їхні обов’язки:

Борис Савович втілюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе, дисциплінарне, а Марися Павлівна має внести начало материнське, адже ласки й ніжності цим шибеникам треба не менш, ніж дисциплінарних заходів. Ось так і виступають вони педагогічним дуетом, у якому Марисі все ж випадає вести першу скрипку, так велить їй діяльне й бурхливе «начало» її вдачі. І навіть зараз, коли вона жде слова свого колеги, він мовби й не чув, сидить, схилившись у роздумі над своєю золотою каблучкою (Борис Савович недавно одружився і ще носить на пальці обручальний перстень).

— Самолюбство їй не дозволить визнати поразку, — підкинув учитель фізики, зіщулений, з насмішкуватими очима чоловічок.

— Справді, хай уже як є, — сказала Марися Павлівна. — Спільно будем його формувати.

— Посковзнутись не боїтесь? — посміхнувся директор.

— Я нічого не боюсь, — було йому відкарбовано.

— Ще раз переконуємось: в малому тілі — великий дух, — подарував комплімент Марисі Павлівні довготелесий Берестецький.

— До того ж у вас колега надійний, — поспішив нагадати Марисі Павлівні директор і приязно кивнув на Бориса Савовича. Всі перевели погляд на цього крутов’язого вчорашнього моряка, аж він зашарівся, це з ним часто бував. — Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки?

— Перекуєм, — сказав Борис Савович і, помовчавши, додав:—…мечі на орала.

Це підбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненіше:

— Ціла ватага вчителів та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких тут нема: інші теж феномени, усе дисгармонійні виплоди цієї атомної доби… Найбільше турбує мене в Кульбаці саме оця різка дисгармонія його душевного ладу, раптові спалахи, крайня неврівноваженість… Не влучиш його. Тільки-но був перед вами лагідний, відкритий, просто обворожливий, а за хвилину витіє щось таке, що жахнешся. І це при тому, що від природи в нього справді ж здорова психічна й нервова конституція. Я згодна з характеристикою, яку нам дали на нього з дитячої кімнати міліції та з приймальника… Хлопець справляє враження натури своєрідної, непересічної, як на мій погляд, інтелектуально навіть обдарованої, але ж оце, що він несамовитіє від найменшого необережного доторку…

— Природна річ… для нього принаймні, — сказала Ганна Остапівна. — Спробуємо вмислитись у саму психологію правопорушника, уявити внутрішній світ такого маленького забіяки. Бути хуліганом, вимучувати матір, бродяжити — це, по-вашому, погано, але ж він так не вважає! Хочете, щоб мав повагу до старших, мав жалість до меншого, хочете, щоб по очах навчився впізнавати чиєсь страждання і здатен був пройнятись співчуттям до іншого, а навіщо це йому? Коли зручніше бути розхристанцем, егоїстом, деспотом маленьким… З нашого погляду, поняття його викривлені, але це — з нашого! В нього ж на все своя мірка, свій погляд, так само як і своє розуміння добра і зла, честі й безчестя… Тож нічого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такі були, як цей ваш Кульбака… Тричі можна посивіти, доки отроки ці переказяться, тож раджу: набирайтесь терпіння надовго. Прискорювачів у нашій праці нема, педагогові, як і селекціонеру, потрібен час. Постарайтесь викликати свого феномена на цілковиту відкритість душі, хай він як матері чи, може, навіть більше як матері, довіриться вам з усім своїм потаємним… Хай виповість до кінця усі свої тривоги, мрії, а то й внутрішні муки, бо ж їх у дитини буває не менше, аніж у дорослого, і часом вони ще сильніші в підлітка, аніж у нас, бо загострені дитячою вразливістю, надчутливою ранимістю юної душі…

— Справді, ми ж так мало ще про нього знаємо, — задумалась Марися Павлівна. — А може, його чимось тяжко покривджено. Може, ставав жертвою чиєїсь сваволі, грубощів, нерозуміння…

— Емоційну сльозу над ним пролийте! — вигукнув Тритузний своїм дужим хрипкуватим голосом (чи не від полину прохрип?). — Та він сам — перший свавільник і грубіян! Порушником вроджений… У нього вже й хватка завтрашнього злочинця!

Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.

— Навіть якби це було й так, — сказав, не підвищивши голосу, — ми й тоді не перестанемо за нього боротись. Інакше для чого ж ми тут? Насамперед він мусить відчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й справедливий колектив. І що не для експериментів потрапив, не в ролі кролика піддослідного, а для науки найглибшої — науки життя. Антоне Герасимовичу, до вашої мудрості волаю: перед нами ж — людина! Хай ще мала, й запущена, і чимось знівечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас перевершить та в колі друзів незлобиво посміється з наших педагогічних зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зуміли все-таки подолати кризову ситуацію, вчасно відстояли, підтримали дитячу чистоту й непорочність…