У п’єсі Котляревського вперше вийшли на кін, замість лубочних поселян, живі народні типи; між чесними трудівниками з’являється також образ першого крючкотвора-бюрократа, що ним є Возний, у персонажах п’єси, в кожному їхньому русі, слові, діалозі відбито реальне життя. Іскрометний гумор автора, його лірична теплота, щирість, природність інтонацій надали драматургії Котляревського такої життєвості, яка не згасла й досі.

Ось уже 150 літ не сходить з кону ця невмируща «Наталка», й понині вона чарує нас своєю первозданною свіжістю, красою почуттів. Мільйони людей, стрічаючись із образами Котляревського, мають естетичну насолоду. «Наталка Полтавка», яка започаткувала наш національний театр, стала його вранішньою зорею,— назавжди лишилася найкращою школою для великих майстрів сцени; в ролях п’єс Котляревського виступали такі блискучі майстри, як Марія Заньковецька, Саксаганський, Садовський, Кропивницький, а в наш час — Оксана Петрусенко, Козловський, не кажучи вже про безліч тих Наталок та Петрів, що їх арії лунають на клубних сценах, в самодіяльних театрах, де молодь і старші випробовують себе в ролях цієї народної першоп’єси, з якої кожне нове покоління черпає для себе науку почуттів, моральні взірці кохання, людської краси, благородства.

Котляревський завше буде дорогий для України. Бо ж саме в ті роки, коли, за висловом академіка О. І. Білецького, царат поставив питання, бути чи не бути українській культурі, українському слову, Котляревський своєю творчістю відповів: бути! Величезна заслуга Котляревського в тім, що він своєю творчістю вказав найплідніший шлях розвитку української літератури, як літератури демократичної, кревно пов’язаної з життям рідного народу, його думами й надіями. Історичне значення, дієвість цього мудрого прикладу важко переоцінити.

Декому з сучасників Котляревського,— до того ж людям доброзичливим у ставленні до нашої культури,— його «Енеїда» видалася  п і д с у м к о м, «пам’ятником мови, що належала народові колись славному», мови, яка — так уявлялося тоді,— напевно, «житиме» в одному цьому пам’ятнику.

Вийшло ж, що це не підсумок, а тільки початок! Не заключний акорд, а тільки пролог, який віщував могутній розвій культури народу в майбутньому — от чим виявились «Енеїда» та «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», творіння веселого й життєстійкого генія! Ніколи, напевне, не можна квапитись з похмурими віщуваннями, коли йдеться про творчий потенціал народу, творчі сили його. Вони, згідно зі своїми внутрішніми закономірностями, тільки назбирувались, визрівали, щоб так по-весняному розповнитись, як це побачила історія пізніше, особливо в дні ленінської революційної весни народів, коли культури націй великих і малих явили себе світові в усій оновленій, відродженій силі.

Моральним подвигом можна назвати те, що здійснив Котляревський в ім’я свого народу, в ім’я людської культури. В атмосфері нечуваного гноблення в нього стало сили духу з позицій переконаного гуманіста піднятися на оборону людини, побачити високі достойності трудящого люду, відчути красу народної мови. Завдяки Котляревському народна мова вперше стає мовою літератури. Сло-во, що від нього часом поспішали й відцуратися, пролунало з вуст Котляревського і дужо, й гідно. В «Енеїді» й «Наталці Полтавці» виразно можна було побачити, як починає формуватися українське красне письменство, як з незліченних джерелець народжується багатюща поетична мова України, майбутній Дніпро її співучого й сяйного слова! У Котляревського сучасна наша літературна мова вже відчутно проступає в своїх основних рисах і властивостях, хоча потім ще багато належить зробити на цій ниві Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, Коцюбинському, Тичині, Остапу Вишні, Яновському та іншим письменникам.

1838 року, коли Полтава прощалася з Котляревським, Шевченко у віршах, присвячених його пам’яті, назвав Котляревського батьком:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Цим поетичним образом визначено місце Котляревського в українській культурі.

Один із найулюбленіших письменників нашого народу, він з нами сьогодні своєю творчістю; близьким стає Котляревський для всієї багатонаціональної родини народів нашої Соціалістичної Вітчизни, все більше друзів здобуває він в усіх країнах. З нашої космічної ери вдивляємося ми в цей віддалений від нас образ безсмертного полтавця, і не перестає дивувати нас життєвість його творінь, їхня незв’ялима ранкова свіжість. Крізь сторіччя чути нам сміх Котляревського і його смутки, і його мудрі задушевні поради. Чи це ж не безсмертя?!

Наша країна — цитадель гуманізму, культури. Радянські люди вміють шанувати тих, хто в минулому,— часто за найтяжчих умов,— віддавав сили розуму й пориви серця праведній справі народу, справі людського поступу.

Серед них достойний син України Іван Котляревський.

1969