Закінчувалося XVIII сторіччя — один із найтяжчих періодів в історії українського народу. Впроваджувалося кріпацтво. Люди, вчора ще вільні та незалежні, мали стати рабами, прикутими до поміщицької землі. Українське панство, козацька старшина, безсоромно зраджуючи свій народ, наввипередки кинулися в царську столицю ловити щастя та чини, змагаючись із придворними в сприт-ності й підлесливості перед царицею, цим, за словами Пушкіна, «Тартюфом у спідниці», намагаючись якнайбільше урвати собі житейських вигод, дворянських привілеїв, подарованих сіл із тисячами душ закріпачених земляків.
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча…
Чи не з тодішніх спостережень Котляревського якраз і виник оцей його гіркий афоризм?
Разом із кріпацтвом насувалося неуцтво. Зникали народні школи, які до того були майже в кожнім селі, трималися на кошти самого населення. Про жахливий занепад народної освіти на Україні в цей період розповість через сторіччя з трибуни Державної думи Г. І. Петровський, з доручення В. І. Леніна, викриваючи в своїй знаменитій промові колоніальну політику царату. 1804 року було видано указ про заборону вчитися українською мовою. Ще раніше, 1769 року, тобто в рік народження Кот-ляревського, «найсвятіший» синод відмовив Києво-Печерській лаврі в проханні дати дозвіл видрукувати український буквар. Ніч була глибока, тільки блискавиці народних заворушень — пугачовських та гайдамацьких — розтинали її тут і там, та ще гострий промінь благородної мислі Радіщева прорізав цей катерининський самодержавний морок.
Всю вогняну правду про цю добу буде сказано пізніше, і скаже її Шевченко. Піднявшись із найглибших надр кріпацького розпашілого пекла, він, великий Тарас, з прометеївською силою викриття жбурне в очі царям, панству слово гніву, слово прокляття й презирства, він розповість про незмиренні соціальні конфлікти, що стрясали імперію, про страждання людини, позбавленої людських прав, скаже й про підступну розправу над «козацькою республікою», як назвав Маркс Запорозьку Січ, з розгромом якої загинули останні козацькі вольності.
Те, про що Шевченко скаже на повний голос, із усією нещадністю поета-революціонера, Котляревський лише зачіпає принагідно, хоча, коли судити з картин пекла в «Енеїді», навряд чи можуть бути сумніви в тому, на чиєму боці були симпатії письменника, близького до народу, людини просвітительських демократичних переконань. Насаджування кріпацтва, розгул бюрократії, її са-модурство, продажність — усе це було йому огидне, й недарма ж Еней, мандруючи по пеклу, серед найперших грішників бачить гнобителів народу:
Панів за те там мордовали
і жарили з усіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
Народившись у Полтаві, цьому полковому козацькому місті, де ще відчувався вільнолюбний дух козацтва, Котляревський, звісна річ, іще в дитинстві багато чув про те, що діялося внизу на Запорожжі. Хлопчиком він був, коли знищено було Запорозьку Січ, і її свіжі руїни, що ранили тоді багатьох, не могли не хвилювати його ще дитинної уяви. Може, саме з цих асоціацій і народжувався задум — збезсмертити потоптану запорозьку Трою, під ім’ям античних героїв оспівати цих незнищенних троянців з Дніпра, чиє завзяття в такій своєрідній інтерпретації заграє в поемі щедрими барвами життя. Чимало запорожців, гнаних новою незвичною долею, в цей час ще блукало світами, Котляревський навіть стрічався з ними в задунайському поході,— і хто зна, може, якраз цей мотив блукань і асоціювався для поета з мандрами троянців після падіння Трої. Все це можна уявити, якщо мати на увазі, що для Котляревського, людини чулої, вразливої, героїчна минувшина свого народу не була порожнечею.
В античні умови, у прадавні міфи повів він своїх запорожців, та вони від того не перестали бути запорожцями. У мешканцях Олімпу ми легко пізнаємо українських селян, козаків, старшину, а в жіночих образах з іменами богинь постають перед нами типові українські молодиці. Як не пізнати, скажімо, в Юноні — з її звичок, голосу, з її мови — задьористу полтавську козачку:
Здоров, Еоле, пане-свату!
Ой, як ся маєш, як живеш? —
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона.— Чи гостей ти ждеш?..
Поема Котляревського, попри всю її непризмушену легкість, не була аматорською забавою: це була свідома праця письменника-гуманіста, який брав і на себе відповідальність за долю рідної культури. Вже саме звернення до живої народної мови — за тих конкретно-історичних обставин — було актом громадянської мужності, явищем винятково прогресивним. За жартівливо-баламутським тоном поеми сучасники справедливо вгадували її серйозне призначення. Саме так її прочитано було декабристами, чий часопис «Соревнователь просвещения и благотворения» назвав «Енеїду» твором, «сповненим дотепності й оригінальності». В цій, наіскреній сонцем, розпашілій від земних пристрастей перелицьованій «Енеїді», в якій, до речі, од Вергілія нічого, опріч фабули, не лишилося, була не тільки полеміка з сухоребрістю класицизму, з аскетичними літературними самообмеженнями,— тут було ще більше від самого життя, що ним яскріє вся тканина поеми, весь соковитий гумор її, що раз у раз скипає гнівом нещадної соціальної сатири. Це був голос життя, перемога мистецького реалізму в літературі, де поет уперше взаконив живу, смаковиту народну мову, повнокровний народний образ.