1821 року Котляревського за рекомендацією Гнедича, відомого перекладача «Іліади», було обрано почесним членом «Вольного общества любителей российской словесности». Цим обранням передова російська інтелігенція визнавала високе значення літературної праці, здійсненої Котляревським.
У Котляревського були попередники. Був Іван Вишенський, пристрасний полеміст-сатирик, був знаменитий філософ Григорій Сковорода зі своїми мудрими піснями-кантами, до попередників автора «Енеїди» можна віднести й тих безіменних дяків-бакалярів, мандрівних бурсаків, неспокійних інтелектуалів своєї доби, що створили цілу сатиричну літературу, яка поширювалася в рукописних копіях, створювали вертепну драму, дотепні пародії на біблійні сюжети,— духовний процес епохи, що пере-дувала «Енеїді», був позначений неабиякою активністю.
Котляревський, одначе, почав писати з «красного рядка», з нової сторінки; його поема — це явище вже нової літератури, це весняна повінь народної мови, що вивільнялася від церковної книжності, від законів латинських поетик, це новий силабо-тонічний вірш, який так прегарно підкреслив можливості української мови, її милозвучність. І якщо в мові Котляревського й трапляються з-іноді елементи старокнижності, то використовуються вони частіше як мистецький засіб, сприймаються як сти-лістична архаїка, забарвлена гумористично, витлумачувана в чисто народному дусі (згадаймо канцелярську мову Возного в «Наталці Полтавці»).
«Енеїда» — витвір воістину дивовижний: поєднання реалізму з фантастикою, найдокладніший побутопис у парі з бурхливим летом уяви, начало фольклорне й книжне,— все це, органічно злившись, дало нову поетичну якість. Перед нами не просто жартівливий переспів античного сюжету, а щось далеко складніше, оригінальніше й химерніше, що змушує своєю мистецькою несподі-ваністю згадати й Рабле, і Свіфта.
Так бурлескно-травестійна поема стала поемою народною, істинно класичним творінням,— випадок, як зазначає відомий шведський вчений Єнсен, можливо, єдиний у світовій літературі, бо ж «Енеїда» Котляревського і справді далеко лишила за собою всі твори цього типу в європейських літературах. Вона світить не відбитим, а своїм власним світлом.
Поема Котляревського широко відома не лише на Україні. Тричі перекладалася вона російською мовою, й російський читач знає її в перекладах І. Бражніна (1955), К. Худенського (1957) і Віри Потапової (1961). 1955 року «Енеїда» вийшла чеською мовою в перекладі Марії Марчанової, Яна Туречка-Ізерського і Зденки Ганусової. Зовсім недавно поема Котляревського зазвучала для білоруських читачів їхньою рідною мовою в чудовому перекладі Аркадія Кулєшова.
Усі, хто любить Котляревського, пишаються з того, що «Енеїда» українською мовою, видана в Києві 1919 року, була в особистій бібліотеці В. І. Леніна.
«Енеїду» любив Горький. Відомий і той факт, що ця життєлюбна поема підтримувала дух молодогвардійців. Згадав про неї в засніженій Уфі й Максим Рильський, написавши у найтяжчі роки війни:
І «Енеїди» владний сміх,
Полтави тихої корона…
Значення не менше, а в чомусь, може, навіть і більше, ніж вихід «Енеїди», мало для нашої культури ще одне творіння Котляревського — його знаменита «Наталка Полтавка» — ця праматір українського театру.
«Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» — дві ці п’єси були написані Котляревським для Полтавського театру, що ним він керував від 1817 до 1821 року. То був один із найкращих театрів свого часу, про це засвідчує його репертуар: п’єси Фонвізіна, Капніста, комедії Мольєра, Шерідана, опера «Севільський цирульник» — ось що ставилося тоді в Полтаві! Одним із акторів цього театру був Щепкін, з яким Котляревський перебував у теплих дружніх стосунках. Дружба Котляревського й Щепкіна — славетна сторінка в історії нашої культури; саме на п’єсах Котляревського відгострювалася реалістична майстерність майбутнього великого реформатора російської сцени.
У «Наталці Полтавці», в цьому емоційно насиченому, рідкісно гармонійному творінні чи не найбільше відчувається особистість автора, його натура, совісна й поетична, розум тонкий та возвишений, як тоді казали. Хіба могла людина такої душі, такої вразливості спокійно споглядати безправність людей праці, бачити народ рідної України ніким і нічим не обороненим од свавілля, до того ж народ такий роботящий, обдарований, народ, що заслуговував далеко кращої долі. В образах Наталки та її матері, в характерах Петра й Миколи, в їхній чесності, їхній дружбі-побратимстві відбито найкращі риси людей трудової тогочасної України.
«Наталка Полтавка» — ця найулюбленіша п’єса українського народу, зросла на грунті народної творчості, вона багато що ввібрала з українського фольклору. Котляревський володів даром мовби оновляти й підсилювати уже створене до нього. Щедро черпаючи із скарбниці духовних цінностей свого народу, він доречно використовує в п’єсі і влучність народного прислів’я, і сатиричну пісню Сковороди з його «Саду божественних пісень», і народні романси, пісенну лірику, створену безіменними авторами, невідомими закоханими дівчатами, які оспівували своє почуття. А проте ім’я однієї з них тепер відоме — це Маруся Чурай, українська Сафо, донька полтавського сотника за Хмельниччини. Особа напівлегендарна, та саме їй, Марусі Чурай, яка пішла на смерть через своє трагічне кохання, народна традиція приписує авторство пісень «Віють вітри», «Чого ж вода каламутна», «Ой, не ходи, Грицю» й козацький марш «Засвіт встали козаченьки»… Перлини, вихоплені з народної пісенної стихії, у сприйнятті українця невіддільні від «Наталки Полтавки».