— Виходить, чучела набивати тільки й зостається. Чередниченко, прижурений, сидів. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.

— Казав я колись тобі, Андроне: не зв’язуйся ти з тим «Оріоном»…

— «Оріона», Саво, не чіпай, —  схмура кинув Ягнич, і по тону, яким це було сказано. Чередниченко відчув, що заводити в цей бік дискусію було б марно чи й ризиковане.

— Може, сторожем підеш на польовий стан? Ти тільки не ображайся. Ми тут люди свої, а сторож — то теж людина, не манекен.

— Братика мого, мабуть, більше до моря тягне, —  аж тепер, не втерпівши, докинула хазяйка двору.

— Так-так, у нас же й море своє! — одразу підхопив ідею Чередниченко. —  І наша кураївська «рибтюлька» ще не всі там сітки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогодні, вважай, більше, ніж у Чорному… Там тільки медузи, мов капелюхи, плавають.

— А він, мабуть, і за медузами скучатиме, —  піддала жіночої психологічної тонкості Іннина мати.

— Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалі добрий зав’язали вони тобі вузол напризахід життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись…

— А медики списали.

— То вже діло кепське, —  нахмурився й Чередниченко, —  з медиками не дуже повоюєш. Справді, виходить ніби кура… —  І помовчавши, знову: — То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодіїв поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собі в затінку, після всіх своїх оріонських вахт відсипайся, а вночі в космос поглядай, зорі лічи!..

Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час між верховіття на зірки.

— Подумаю, —  сказав Ягнич перегодя. —  Може, й доведеться… Може, й справді лічитиму оці кураївські зорі, доки всіх не перелічу.

XI

Так і став він тут жити. Коли дійшлось до його місцевлаштування на нічліг, Інна запропонувала свою чистеньку, відведену їй матір’ю світличку, одначе прибулець відмовився рішуче. І взагалі від хати відмовився, хоч вільно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночі встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував її під грушею, так буде краще. «Це ж літо, а коли зайде осінь?» — видно, кортіло спитати сестрі, та вчасно стрималась. —  Нащо нагадувати зайвий раз про те, від чого людині болить?

Сестрі Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провідає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається… Звісно, вона рада, рідна ж кров, та й сім’я в неї дружна, людину пригріють, але як сам він тут почуватиметься? Замість хати старої тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвір’я батьківське і груша теж, принаймні півгруші належить братові по праву. Та тільки чи це його втішить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всім він тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутністю порушить їхнє звичне й владноване життя.

Груша Ягничева — в кам’яній корі. Просто як камінне дерево. Постелившись під рідною грушею, гість одразу ліг, умостився на своїй розкладайці і, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Інна, прибираючи зі столу, востаннє пробігала побіля нього, оріонець стиха її окликнув:

— І-нко!

— Що вам?.. —  Вона зам’ялась, не знаючи, як його делікатніше буде назвати. «Дядя Андрон» — надто по-дитячому, по-давньому, «дядько Андроне» — це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрі з дівчат у медучилищі, коли про когось із хлопців хотіли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: «А, вайло, є в ньому щось дядьківське»… І хоч Інна сама й не приймала цього, слово «дядько» для неї ніколи лайкою не було, та все ж зараз хотіла знайти якесь шановитіше слово. І тому звернулась до нього на ім’я й по батькові, як звертаються в школі до вчителів:

— Що ви хотіли, Андроне Гурійовичу?

— Про одну річ хочу тебе спитати.

— Питайте, —  вона аж розгубилась: про що б то? Гість мовчав, ніби й сам в останню мить завагався, питати чи ні. Потім таки подав голос:

— Що воно таке… піте-кантроп? Вона трохи не розсміялась. Так це було несподівано, й таке смішне слово! Піте-кантроп!

— Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навіть напівлюдина… А власне, для чого вам це?

— Та просто так.

— А все ж таки? З нічого ж не буває.

— Ні-ні, просто. Якраз із нічого, взяло та й приверзлось. —  І жестом руки він одразу ж відпустив її, йди, мовляв, собі…

Вона відійшла кілька кроків, а потім враз повернулась:

— Ви не сумуйте.

— З чого ти взяла?

— Та так… Відпустіть нерви, добре виспіться, це вас зміцнить.

— Для чого?

— Як — для чого? Для життя!

— А життю таке луб’я потрібне?

— Від вас я цього не ждала, —  вона аж розсердилась, щиро, неприховане. —  Той, хто став для нас символом мужності, витримки. Людина, яка носить у собі «Оріон»!.. І раптом… Таж нема знеціненої людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня… Невже не ясно? А ви: чи потрібен… Навіть слухати дивно. Спіть!