— Та ми, та ми… — замикав господар двору, зніяковіло усміхаючись. — Ви ж бачите, хто тут у нас…
— Та бачу, бачу, — суворо спрямував Чередниченко погляд на оріонця. — Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зірвати? Не міг вибрати кращого дня? Ну, та де ж тебе дінеш. — І, вже повеселілий, ступнув уперед, насунувсь на гостя:
— З прибуттям.
Вони міцно обнялись, почоломкались.
Механізаторам не треба було вдруге нагадувати, як їм повестись: без прощань, без зайвих розвітань, один по одному та з двору, і за хвилину тільки пофуркали врізнобіч їхні мотоцикли, що досі стояли, попритулявшись під штахетником.
Жіноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з сторонніх тільки Неля та сусідська молодиця, — обидві, перекочувавши на веранду, про щось там перешушукнулися з господинею, а потім, уже не чіпаючи ні гостя, ні голови, непомічені вислизнули з двору.
Тим часом зовсім звечоріло, груша оповилась тінню, мати ввімкнула надвірну лампочку, щоб падало світло з веранди, щоб краще було видно бесідникам одне одного, — не щодня ж зустрічає людина свого давнього товариша, друга молодості.
Зостались вони тепер за столом удвох — Ягнич та Чередниченко.
Інна з чемності відсіла від них, примостилась із стільцем за грушею, але й не далі, бо ж цікаво було їй послухати цих двох побратимів (так вона їх назвала в думці), подивитись, як сходяться люди після одного перевалу літ.
— Ну то як воно? Ще підстрибуєш? — звернувся Чередниченко до друга, і в голосі його виразно прохопилась тепла нота.
— Якраз це той, що підстрибує, — оріонець запалив сигарету й похнюпивсь.
— Не ті вітри повіяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чині понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселі з моряками за французьких дівчат побився? — І, не діставши відгуку на жарт, серйозно спитав: — У відпустку надовго?
— Надовго, — глухо вимовив Ягнич. — Доки й дух із грудей.
— Та ти що? — аж сахнувся від нього Чередниченко. — Що ти верзеш?
— Оце ж і верзу…
— Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипів навіки…
— А виявилось — не вічний… Приймай свою грамоту і — за борт, чоловіче… — Ягнич понуро втупився у край столу. — Кура, брат, кура…
І це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Інна жахнулась.
Ніхто сторонній не втямив би, що то воно за «кура». Ніби шифрограму, зрозумілу лише для двох втаємничених, виповів Ягнич товаришеві цю давню чабанську примовку. Був колись у них дід-чабан на прізвище Лебідь, кураївський мудрець, йому нібито належало авторство. Приходячи зі степу в осінню негоду, з ґирлиґою, в мокрому дубленому сіряку, мав звичку відповідати, коли хто цікавився його життям та самопочуттям: «Кура, брат, кура…» Тлумачити, що то за «кура», можна було по-всякому, на різні лади, скажімо, що злющими, пронизливими вітрами повіяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вік того Лебедя невблаганно наближається до якоїсь крайньої, найкрайнішої межі… Деколи Інні й раніш доводилось чути про ту загадкову «куру», мовилось про неї коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз… це вперше. І навіть пояснень до їхньої «кури» ніяких не треба було: ця їхня напівзагадка, давня чабанська формула мовби увібрала в себе все, що в ніяке інше слово не вбереш, і дивним чином єднала їх зараз обох, єднала, мов якийсь горьовитий пароль, тільки їм доступний тайнослів.
І Чередниченко, видно, справді одразу і в належній глибині осягнув цей сумовитий Ягничів шифр, зрозумів його пекуче, щемливе значення.
— Рано нам ще про куру думати, — сказав після мовчанки. — Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозі не кінець.
— З’їздилось колесо.
— Скрипуче колесо довше ходить…
І вони знов умовкали. Інна сиділа не ворухнувшись, наче боялась сполохати їхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут під грушею щось негаразд, теж підійшла, підсіла до цих двох. Адже брат їй нічого не сказав про себе, не встиг чи навмисне втаїв, щоб одразу з порога не отьмарити зустріч. І сестра, і всі веселились, вважали — й цього разу відпустка, а він, виходить… списаний, забортний.
— Не журись, — зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. — Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураївка притулок дасть, напризволяще не кине…
— Чим же я вам можу знадобитись? — затоптавши сигарету, озвався Ягнич. — Вузли в’язати? Це вам ні до чого…
— І парусів нема, — пошкодував Чередниченко, — перевівся кураївський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спідницю на «дубку» напне і гайда з кавунами в губернію на базар… Пригадуєш, як діда Швачку буря загнала з кавунами і з бабою аж у Туреччину? Пішки через два місяці вернулися — ні байди, ні кавунів, тільки бабу за руку привів… А тепер і кавуни контейнерами підбирають просто з баштану… — І знову до Ягнича: — На комбайна тебе теж не посадиш. Міг би ще косою махати по обніжках, але це в нас тільки раз на рік практикується — на Свято першого снопа. До «фрегата» б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, він сам себе поверта…