Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураївської пекарні, на дверях як виросла Нелька:
— Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хліба. І Нелька, як справжня пекарка, в білім культурнім халаті привітно красується на порозі, розчервоніла, напалена від печей.
— Паляниці якраз вийняла, може, вгостити?..
— Ні, спасибі.
— То, може, хоч бублика?
— Дякую й за бублика.
— Та що ж це ви так, дядечку?..
І з ходу знову про сина. Цілу ніч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцеві в ту морехідку… Чи витримає він там, чи не виженуть?
— У морехідці, звісно, не мед, — стримано сказав Ягнич. — Бачити морехідку на параді в безкозирках, у стрічках — то одне… А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубі та, ще не вміючи, руками школярськими зачищає сталевий кінець — то морехідка інша… Там у нього всі руки в крові…
— Ой лишечко!
— Чого ж ти його до мене не прислала?
— Соромиться! Такий сором’язливий він у мене… Якщо вступлю, каже, тоді піду… Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекції шукати прийшов!.. Ні, я його таки умовлю в торговельне. Вже нібито й сам схиляється…
— Діло його. Торгувати теж комусь треба. Тільки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував.
Ягнич уже напрямився далі йти, але ж молодиця знову його спинила:
— Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарні, з’явилася на порозі з великою білою паляницею в руках.
— Торкніться до неї: гаряча, вся дише ще!
Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляниці, аж усміхнувсь: от тобі й Нелька… Хлібину таку спекти — це теж талант. .
— Мабуть, на виставку пекла?
— Будь ласка, Гурійовичу, візьміть, ніхто вам такої не спече!
— Цілий дивень! На весілля б комусь, а ти… ні, ні, — відмахнувся Ягнич, хоча в душі був зворушений. — Хліба в нас повно на столі…
— Знаю, але хай поряд із їхнім буде й ваш… У них свій, а в квартиранта свій!.. Ягнич аж образився:
— Поки що не ділимось… Ніхто хлібом ще не дорікнув. І не квартирант я… — буркнув убік і, похнюпившись, пішов собі далі.
Двері Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були відчинені, хтось, видно, з’явився з ключем.
Моряк вирішив зайти. У просторому, повному світла вестибюлі ні душі. Тихо, не чути нічиїх кроків. На стінах приваблюють зір картини великих розмірів, що їх Чередниченко замовляє десь у художніх майстернях і добре оплачує, вважає, що для цього діла коштів жаліти гріх. На найбільшій картині пташина ферма, білі кури чи гуси розбрелися по згірку, посеред них красується весела дівчина-пташниця в білому халаті. До когось вона сміється, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на іншому полотні… Для втіхи степовикам відтворено також і ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами…
Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть… У далекім закутні вестибюля, всуціль відгородженому вітринним склом, щось зеленіє і наче прозориться вода, — акваріум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вітрини. Ніякої води. Пальми стирчать гостролисті, як осока, а під ними серед штучних кущиків та камінців сама дивовижа… чучела! Його, Ягничеві, чучела! Наче тільки й ждали свого творця, щоб із ним тут зустрітись. Аж до скла вітрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого… Стояв навлобки зі склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усіх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумніша: по цей бік вітрини майстер, а по той бік, за склом, у величезній скляній клітці, його пересохлі на порох пташки. Більші й менші представники пташиного світу, зібрані однією сім’єю: і ті, що з дальніх морів, і тутешні, добре знайомі цьому узбережжю… Дроздики, журавлики, ластівка-білогрудка, баклан-чорноморець, тропічні папуги в яскравім оперенні… Кожне літало, вигравало в повітрі, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вітрини на свого творця. Самі окаменілості, до крихкості зсушені, пилюкою припилюжені густо, нікуди вже вони звідси не знімуться, не полетять. Були життям, стали колекцією в скляній, мовби безповітряній клітці…
Різко одвернувся Ягнич і пішов геть, важко ступаючи, несучи в душі тягар побаченого.
Але ж і в зал ще треба було глянути. Двері незамкнуті, відчинив, переступив поріг. Тут напівсутінь і навіть прохолода. Не зал, а цілий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибині сцени давня, ще, мабуть, після якоїсь вистави не прибрана декорація: хатка біленька, перелаз з горнятками на пакіллі, поруч — дівчина у вишитому вбранні, у вінку, з коромислом на плечі… Стоїть як жива, поставою так схожа на Інку! Може, з неї хто й малював? Стільці не стільці, а просто крісла розкішні, спинки блищать чорним лаком, нові сидіння оббиті пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидіти закортіло. Сів Ягнич і зітхнув, спочиваючи. А десь, у дальнім темнім кутку, принишкло затаївся і він, невідчепний дух самотності. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Здається, досяг… Чи це ж бо не розкіш? Один, сам-самісінький на всі шістсот блакитних плюшевих місць!