Отаке розказавши, Дорош вдоволено озирнувся і засунув пальця в свою люльку, готуючись набити її тютюном. Розмова про відьом потяглася без кінця-краю. Кожний навперейми хотів про своє розказати. До одного відьма скиртою сіна присунулась аж до хатніх дверей; а в того вкрала шапку чи люльку; багатьом дівчатам на селі пообрізала коси, а з тих випила по скількись там відер крові.

Врешті уся кумпанія спам’яталась і побачила, що заговорилась уже занадто, бо надворі була вже глупа ніч. Усі розбрелися на ночівлю — хто на кухню, хто по повітках, а хто й посеред двору.

— Ану, пане Хомо, вже й нам пора рушати до покійниці, — мовив старий козак, звернувшись до філозофа.

Усі четверо, Свирид та Дорош із ними, пішли до церкви, одганяючись батогом від собак, а було їх на вулиці сила-силенна і від люті вони аж ціпки гризли.

Філозоф, хоч і підкріпився чималеньким кухлем горілки, все ж відчував, як непомітно опадає його переляк, і то все більший, що ближче підходили вони до освітленої церкви. Оповіді та чудні пригоди, почуті за вечерею, ще дужче будили сполохану уяву. Чорна сутінь під тином і під деревами порідшала; місцина ставала все подібніша до пустки. Врешті вони зайшли за ветху церковну огорожу, у невеличкий дворик, за яким не було вже ані деревця, лишень стелилося голе-голісіньке поле та поглинуті нічною темрявою луки. Троє козаків зійшли разом з Хомою крутими сходами на ґанок і вступили до церкви. Тут вони зоставили філозофа, побажавши йому щасливо відбути свою повинність, і замкнули за ним двері, як наказував пан.

Філозоф лишився сам. Спершу він позіхнув, потім потягся, далі фукнув ув обидві руки і аж тоді вже став роззиратися. Посередині стояла чорна труна; свічі горіли перед темними образами; світло від них осявало самий іконостас і ледве сягало середини церкви; віддалені кутки вповиті були сутінню. Високий старовинний іконостас виявляв уже прадавню ветхість; просвітчасте різьблення його, колись позолочене, іще блищало самими лише іскрами: позолота в одному місці обсипалась, у другому й зовсім почорніла; святі на образах, геть потемнілі, дивилися якось похмуро. Філозоф іще раз роззирнувся.

— Що ж, — сказав він, — чого тут боятися? Людина прийти сюди не може, а від мертвяків та вихідців із того світу знаю я молитов таких, що як прочитаю, то вони мене й пальцем не займуть. Байдуже, — промовив він далі, махнувши рукою, — будемо читати.

Наблизившись до криласу, угледів він кілька пучків свічок.

"От і добре, — подумав собі філозоф, — треба освітлити всю церкву, щоб було видно, як удень. Ех, шкода, що в храмі Божому не можна люльки покурити".

І він почав ліпити воскові свічки до всіх заломів, налоїв та образів, не окупуючи нітрохи, і незабаром уся церква сповнилася світлом. Тільки вгорі темрява стала немов іще чорніша, і похмурі образи дивилися іще суворіше зі старовинних різьблених рам, що подекуди поблискували позолотою. Він наблизився до труни, торопіючи, подивився в лице померлої — і не міг не заплющити, злегка здригнувшись, очей своїх: така страшна, осяйна краса!

Він одвернувся й хотів був одійти; та від чудної якоїсь допитливості, від того дивного й суперечливого почуття, що не покидає людину, надто наполохану, він не втерпів на відході, щоб не глянути на неї, а тоді, знову здригнувшись, глянув іще раз. Справді, гостра краса померлої видавалася страшною. Можливо навіть, його не опав би такий сліпий жах, якби вона не була така вродлива. Коли ж у її обличчі нічого не було тьмяного, поморхлого, мертвого; воно було живе, і філозофові здавалося, немов би вона дивиться на нього заплющеними очима. Йому навіть привиділось, ніби з-під вії правого її ока скотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, він побачив виразно, що то була краплина крові.

Він мерщій відійшов від криласу, розгорнув книжку і, щоб краще підбадьорити себе, почав читати якомога гучніше. Голос його вразив церковні дерев’яні стіни, здавна мовчазні й глухі. Самотньо, без відгомону, сіявся він густим басом серед зовсім мертвої тиші й видавався трохи моторошним навіть для самого читця.

"Чого лякатись? — тим часом думав він собі. — Вона ж не встане із своєї домовини, таки побоїться Божого слова. Нехай собі лежить! Та що б же то за козак з мене був, коли б я злякався? Ну, вихилив чарку, — тим-то й здається страшно. Ану ж понюхаймо табаки: га, добра табака! Знакомита табака! Прегарна табака!"

Все ж, перегортаючи кожного листка, він зіскоса позирав на труну, і проти його волі наче щось шептало йому: "Ось, ось встане! Ось підведеться, ось вигляне з домовини!"

Але тиша залягала мертва. Труна стояла нерухомо. Свічки лили цілу повінь світла. Страшна освітлена серед ночі церква з мертвим тілом і без душі живої! Підвищивши голос, почав він співати на різні голоси, щоб до краю притлумити свій острах. Та кожної хвилини звертав свої очі до труни, мов би несамохіть питаючи: "А що, як підведеться, а що, як устане вона?"

Та домовина і не зворухнулася. Хоч би згук який, якась там душа жива, нехай би цвіркун обізвався в кутку… Тільки ледве чулося легке потріскування якоїсь віддаленої свічки, та часом стиха ляскала воскова краплина, впавши на підлогу.