Про УКРЛІТ.ORG

Вій

C. 12
Скачати текст твору: txt (128 КБ) pdf (139 КБ)

Calibri

-A A A+

Вітер знявся в церкві від тих слів, і почувся шум, немовби летіло багато крил. Він чув, як щось билося крильми в шибки церковних вікон та в залізні рами, як шкреблося кігтями об залізо, як скавуліло і як незліченна сила грюкотіла в двері, намагаючись добутися в них. Нестримно увесь час билось йому серце; заплющивши очі, все проказував він закляття та молитви. Коли це враз засвистіло щось іздалеку; то заспівав десь ген-ген півень. Знесилений філозоф спинився і відпочив душею.

Як увійшли змінити філозофа, знайшли його ледве живого. Він обперся спиною об стіну, вилупивши очі, й нерухомо дивився на прибулих по нього козаків. Його мало не попід руки вивели й мусили придержувати цілу дорогу. Прийшовши на панський двір, він стрепенувся і попросив дати йому кварту горілки. Випивши її, він пригладив свого чуба і мовив:

— Багато на світі всякої погані водиться! А страхи такі трапляються, що й ну… — При цьому філозоф тільки махнув рукою.

Люди навколо нього посхиляли голови, почувши таку мову. Навіть хлопчина-підліток, що був у всієї челяді на побігеньках, як треба було чи то стайню вичистити чи води наносити, — навіть цей горопашний хлопчина так само роззявив рота.

У цей час проходила повз них не так щоб дуже літня молодичка в щільно обгорнутій запасці, що позначувала круглий та міцний її стан, помічниця старої куховарки, несусвітня моргуха, що завжди знаходила щось прип’ясти до свого очіпка: чи то стрічку, чи гвоздика, а то й папірця, як не було чого кращого.

— Здоров був, Хомо! — привіталася вона, побачивши філозофа. — Ой-йо-йой! Що це тобі таке? — скрикнула вона, сплеснувши руками.

— Як то що, дурна бабо?

— Ой, Боже мій! Ти ж бо геть посивів!

— Еге-ге! Та ж вона правду каже! — озвався Свирид, придивляючись до нього ближче. — Ти таки справді посивів, мов наш старий Явтух.

Філозоф, почувши таке, прожогом метнувся до кухні, де він бачив примазаний до стіни, загиджений мухами, трикутний шматочок люстерка, біля якого були понатикувані любисток, барвінок і навіть віночок з нагідок, усе призначене на оздобу чепурливої моргухи. Жахнувся він, побачивши, яку правду вона сказала: чуприна йому справді наполовину пересіялася сивиною.

Понурив голову Хома Брут і запав у задуму.

— Піду до пана, — сказав він нарешті, — розповім йому все і скажу, що більше не хочу читати. Нехай одсилає мене зараз же до Києва.

З такими думками подався він до ґанку панського дому. Сотник сидів, наче й не здвигнувшись, у своїй світлиці; та сама нерозважна туга, що бачив він раніше на лиці його, залягала на ньому й тепер. Тільки щоки йому запали ще більше, як тоді. Було помітно, що він дуже мало підживлявся стравою, а може, й зовсім не торкався до неї. Незвичайна блідість надавала йому камінної якоїсь нерухомості.

— Здоров, небоже, — сказав він, побачивши, як Хома з шапкою в руках став на порозі. — Що, як там у тебе? Чи все гаразд?

— Та чом би й не гаразд. Таке чортовиння завелося, що хоч бери шапку та й стрімголов тікай світ за очі.

— А що таке?

— Та ваша, пане, донька… Головою помисливши, вона, сказано, з панського єсть роду, нічого тут навпроти не скажеш; та тільки ж, не на гнів вам кажучи, царство їй небесне…

— Що ж дочка?

— Припустила до себе сатану. Такого страху завдає, що ніякого писанія не вчитаєш.

— Читай, читай! Вона не дарма покликала тебе. Вона подбала, голубонька моя, про душу свою і молитвами схотіла вигнати всі грішні помисли.

— Воля ваша, пане: їй-богу ж, не сила моя!

— Читай, читай! — продовжував сотник таким же напутнім голосом. — Тобі одна ніч тепер зосталася. Ти вчиниш християнське діло, а я тобі нагороду дам…

— Та хоч яка б там нагорода… Як собі хочете, пане, а я читати не буду! — твердо промовив Хома.

— Слухай, філозофе! — сказав сотник, і голос йому спотужнів і набрався суворості. — Я не люблю цих витівок. Ти можеш робити таке у вашій бурсі. А в мене інакше: я вже як одшмагаю, то не так, як ректор. Чи знаєш ти, що воно за штука добрячі ремінні канчуки?

— Як не знати? — відповів філозоф, притишивши голос. — Кожен знає, що таке ремінні канчуки: як багато, то штука нестерпна.

— Отож! Тільки ти ще не знаєш, як мої хлопці вміють лупити! — сказав грізно сотник, підводячись на ноги, і на лиці йому з’явився владний і лютий вираз, виказуючи нестриманість його вдачі, ненадовго лише прибитої тугою. — У мене спершу налуплять, тоді побризкають горілкою, а потому знов. Іди, йди! Роби своє діло! Не зробиш — не встанеш; а зробиш — тисячу червінців!

"Ого-го! Дивись, який зух, — подумав собі філозоф, виходячи. — З таким не до жарту. Пожди, пожди, друзяко: я такого утну драпака, що ти й з собаками не доженеш мене".

І Хома поклав собі неодмінно втекти. Він дожидався тільки пообідньої години, коли вся челядь мала звичку залазити в сіно під повітками і, роззявивши рота, завдавати такого хропака та свисту, що панське подвір’я уподібнювалося до фабрики.

Ось же й настала ця година. Вже навіть і Явтух примружив очі, простягшись проти сонця. Філозоф, потерпаючи та тремтячи, пробрався тихенько до панського саду, бо відтіль, йому здавалося, найлегше непомітно утекти в поле. Сад цей, як водиться, був геть здичавілий, а тому дуже сприяв усякому таємному намірові. Була там одним-одна стежка, протоптана в хазяйській потребі, а решту навколо закривали густо розбуялі вишні, бузина та лопухи, що висунули понад листя високе своє бадилля з чіпкими рожевими реп’яхами. Хміль укривав, мов неводом, верховіття цієї рябої збираниці дерев та кущів і сплітав над ними покрівлю, що насувалася на пліт і звисала з нього покрученими гадюками, разом з дикими польовими дзвіночками. За плотом, що відмежовував сад, починався цілий ліс бур’янів, куди, здавалося, ніхто не мав охоти заглядати, і коса розскочилась би на шматки, коли б спробувала своїм лезом доторкнутися до здерев’янілого й грубого його бадилля.

Гоголь М. В. Тарас Бульба. — Переклад з російської. — К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 1998.
 
 
вгору