— Гей, та й гарне ж місце! — сказав філозоф. — Отут би жити, ловити рибу в Дніпрі і в ставках та полювати з тенетами чи з рушницею на стрепетів чи крольшнепів! Та, мабуть, і дроф немало серед цих лук. А садовини можна силу насушити на продаж у місті або, ще краще, накурити з неї горілки, бо горілку з садовини і рівняти не можна з пінною. Та не шкода й про те подумати, як би його звідси вшитися.

Він запримітив за тином маленьку стежечку, що зовсім заросла бур’яном. Якось мимохідь він поклав на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а тоді вже тихцем поміж хат гайнути в поле, коли це почув на своїм плечі досить сильну руку.

Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко нарікав на своє сирітство та на самотину.

— Марне ти намилився, пане філозофе, чкурнути з хутора! — промовив він. — Це не таке місце, щоб можна було втекти; та й дороги в нас, як на пішого, погані. А ходи-но краще до пана: він уже давно дожидає тебе в світлиці.

— Ходімо! Що ж… Я з задоволенням, — сказав філозоф і пішов услід за козаком.

Сотник, старий уже, сивоусий, чорно зажурений, сидів за столом у світлиці, опустивши голову На руки. Було йому десь під п’ятдесят, та глибока журба на лиці і якась хвороблива блідість виказували, що душа його прибита і зруйнована — враз, в одну мить, і всі колишні веселощі та буйне життя минулися йому навіки. Як увійшов Хома разом зі старим козаком, він одвів одну руку і злегка кивнув головою на низенький їх уклін.

Хома й козак поштиво стали біля дверей.

— Хто ти єсть, і звідкіля, і з якого стану, чоловіче добрий? — спитав сотник ні ласкаво, ні суворо.

— З бурсаків, філозоф Хома Брут.

— А хто був твій батько?

— Не знаю, вельможний пане.

— А твоя мати?

— І матері не знаю. Як гаразд розмислити, то певне була й мати; та хто вона й звідкіля, і коли жила, їй-богу, добродію, не знаю. Старий сотник помовчав і, здавалось, якусь хвилину роздумував.

— Як же ти познайомився з моєю дочкою?

— А ніяк, вельможний пане, їй-богу, ніяк! Ще ніколи з панночками до діла не мав, одколи на світі живу. Цур їм, щоб не сказати чого негожого!

— Чого ж то вона не кому іншому, а саме тобі призначила читати?

Філозоф знизав плечима:

— Бог його знає, що його й подумати! Відома річ, що панам часом такого заманеться, що й найписьменніша людина не втямить; та й примовка склалася: "Скачи, враже, як пан каже".

— А ти не брешеш, пане філозофе?

— Та нехай мене на цім місці грім уб’є, коли брешу.

— Якби ж ти хоч хвилиночку ще прожила, — тужливо мовив сотник, — то, мабуть, знав би я всю правду. "Нікому не давайте читати по мені, а пошліть, тату, зараз оце до київської семінарії та привезіть бурсака Хому Брута; нехай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає…" А що саме знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки це встигла сказати, та й померла. Ти, чоловіче добрий, мабуть, знаний праведним життям своїм та Богу милими ділами, і вона десь, либонь, перечула про тебе.

— Хто? Я? — сказав бурсак і аж поточився з дива. — Я… праведним життям? — вимовив він, глянувши сотникові просто у вічі. — Та Господь з вами, пане! Що це ви кажете! Та я, — хоч воно й непристойно мовити, — я до бублейниці ходив самісінького чистого четверга.

— Ну… десь то не без причини так призначено. Ти мусиш від цього ж дня почати своє діло.

— Сказав би я на це, як ласка ваша… Воно, певна річ, кожна людина, письма святого ізучена, по силі своїй зможе… але сюди поважніше було б диякона або дяка принаймні. Вони люди тямущі і знають, як воно все це робиться, а я… Та в мене й голос не такий, і сам я — чортзнащо. Ніякого й виду з мене нема…

— То вже як собі знаєш, а я все ж учиню так, як заповіла мені моя голубонька, і нічого не пошкодую. І коли ти з цього дня три ночі читатимеш, як годиться, над нею молитов, дам тобі нагороду; а як ні — то й чортові самому не радив би мене розсердити.

Останні слова мовив сотник з таким притиском, що філозоф цілковито зрозумів їхнє значення.

— Ходи за мною! — сказав сотник.

Вони вийшли в сіни. Сотник відчинив двері до другої світлиці, насупроти першої. Філозоф на хвилину спинився в сінях, висякався і з якимось недовідомим острахом переступив через поріг.

Уся долівка була вкрита червоною китайкою. На покуті, під образами, на високім столі лежало тіло покійної на покрові з синього оксамиту, прикрашеному золотою торочкою й китицями. Високі восковії свічі, калиною перевиті, горіли в ногах і в головах, світячи своїм кволим проти білого дня світлом. Лице покійної заступив йому нерозрадний батько, сівши проти неї спиною до дверей. Філозофа вразили слова, що проказував сотник:

— Не того мені жаль, наймиліша доню моя, що ти саме в цвіті літ своїх, писаного тобі віку не доживши, на журбу та на смуток мій, покинула землю; а жаль мені того, моя голубонько, що не знаю я, хто він, лютий ворог мій, що смерть тобі заподіяв. І коли б я знав, що хтось хоч самою думкою навіть скривдив тебе чи мовив що тобі на прикрість, — Богом свідчуся, не бачив би він уже своїх дітей, коли він, як і я, старий уже чоловік; ні батька й неньки своєї, коли він ще в силі віку, і тіло його кинув би я на поталу птицям та звірові степовому. Та горе мені, моя ти нагідочко польовая, перепілонько моя, моя ясочко, що проживу я до кінця віку свого без утіхи та втираючи полою дрібні сльози із старих очей своїх, а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда…