Про УКРЛІТ.ORG

Чума

C. 13
Скачати текст твору: txt (124 КБ) pdf (137 КБ)

Calibri

-A A A+

Ось о. Чимчикевич дрижачим голосом прочитав Євангеліє. Патер подумав, чи не почне він сам тепер проповідь; але ні: панотець править службу божу дальше. Ось і служба божа кінчиться. По причастію патер вийшов з церкви. Недалеко дзвіниці, між двома величезними липами лежала велика чотиригранна, на дві лікті висока плита, якийсь старий надгробний камінь. Патер станув на нім,— то буде його амвон. Виняв з хустини комжу і натягнув її поверх сутани. Стоячи високо на плиті з полискуючим на сонці, гладко виголеним тіменем,— берет він забув узяти з собою,— здавався він високим, як при-дорожній стовп, і грізним, мов мара. Сонце доходило вже полудня і пекло немилосердно. В тіні лип цвірінькали воробці. Маса червоних великих блошиць лазила по гробах і наповняла всі отвори і тінисті щілини в дерев’яній загороді. Ані вітрець не подув, щоби відсвіжити повітря. Листя не рухалось зовсім, мов замерло. Патер стояв якраз на такім місці, де за цілий південь не було тіні. На його чолі, щоках і руках почав виступати піт дрібними блискучими краплинами; він нетерпеливо прислухувався співові, котрий потоком виливався з церкви. Вже прочитано благословеніє, коли нараз патер з гніву мало що в голос не закляв — з церкви розляглось: «Радуйся, Николає, великий чудотворче»!

— З розуму зійшов піп, чи що? Захотілось йому сьогодні читати акафіст!

Але гнів на ніщо не придався,— треба було ждати кінця акафісту. А о. Чимчикевич немовби навмисно кожде слово виголошував протягло, поволі, мовби догадувавсь, якої муки зазнає патер Гаудентій! Доброї півгодини тягнувсь акафіст; а як вимучився за той час патер на своїм кам’янім амвоні на сонячнім скварі, того ні пером описати, ні в казці розказати. Радо був би зліз він з плити і сів у холодку під дзвіницею, коли б не громада дітей і старших дівчат, котрі повиходили з бабинця і поставали під церквою, заєдно хрестячись і споглядаючи на нього.

При них злізати якось нескладно. Патер разів з двадцять посилав їх до чорта, але се небагато помагало. Дрібні крапельки поту давно вже перемінилися на ручайки, що тихо спливали долі щоками, по плечах і грудях. Сорочка була на нім зовсім мокра і прилипала до тіла. Кров била сильно в лице, голова горіла, в ушах шуміло, в горлі пересохло; патер став направду побоюватись сонячного удару або якої-небудь нагальної слабості.

Ну, слава богу! Вже скінчився і акафіст! Він зітхнув свобідніше. Але що ж се? В церкві спів затих, щось говорять. Може ж то бути? О. Чимчикевич почав проповідь! Патер іронічно усміхнувся, пригадавши собі оповідання про його проповіді. «Мабуть, вона не буде довга,— подумав він.— А все ж таки шкода, що я не в церкві. Було би цікаво послухати!»

Дійсно, варто було почути ту проповідь.

— Дітоньки мої,— промовив о. Чимчикевич,— вичитав я отсе в старих паперах, що нині якраз сто літ минає… еге, сто літ, як один день! — як у нашому селі Товстохлопах вибухла страшна пошесть. Півсела вимерло за один тиждень. Триста вісімдесят душ без сповіді і причастя святого. Нехай нас усіх бог боронить від такого, небожата! А як гадаєте, дітоньки мої, чи не годилось би нам як-небудь відсвяткувати столітню пам’ятку такого ве-ликого нещастя?

Народ стояв, хрестився набожно і зітхав із глибини душі.

— Так слухайте ж, як я про се думаю, дітоньки! — продовжав о. Чимчикевич.— Відправмо молебен з коліноприклоненням за ті померші душеньки, а опісля виберіть собі кільканадцять парубків щодужчих, розумієте? І нехай вони за чергою до самого вечора дзвонять невгаваючи. Нехай ті голоси ідуть до всевишнього бога і сповістять тих наших небіжчиків, що ми і по сто літах не забули про них. Нехай се буде богу на хвалу, щоб він змилувався над нами і відвернув від нас усяке лихо, усяку чуму тілесну і духову. Амінь.

По тих словах задзвонили маленькі церковні дзвінки, відтак обізвалась тонка сигнатурка у церковній копулі, а за нею загуділи грімкі голоси з дзвіниці. Народ упав на коліна, і почалася панахида. Патер глядів здивований, не розуміючи, в чім діло, не знаючи, чи йому стояти, чи також упасти на коліна. Вкінці і він приклякнув на своїй плиті.

Скінчилася панахида, скінчилася служба божа, но дзвони як гуділи, так і гудять. Хрестячись, почав народ виходити з церкви; дівчата в білих сорочках і різнобарвних стяжках пестріють, як мак; за ними показались жінки в білих намітках, засіріли мужики в темних свитках; діти купками розбіглися по кладовищі. Патер стояв на камені, облитий сонячним блиском, і перехрестився. Народ цікаво згромадився круг нього — а дзвони гудуть не втихаючи. З злосливою усмішкою тиснуться парубки до дзвіниці, вистукують тяжкими чобітьми, спинаючися вгору по крутих сходках, а ті, що вже вилізли, повихиляли голови зо всіх вікон і отворів і з неменшою цікавістю глядять на єзуїта. Крізь гучний голос дзвонів чути їх регіт.

Зібралась ще більша юрба народу, патер перехрестився ще раз, потім, здивований, глянув на дзвіницю, мовби питався очима, коли вже раз перестануть там дзвонити? А дзвони і не думають переставати, гудуть щосили. А хороші й голосні ті дзвони на товстохлопській дзвіниці! Розповідають, що вилито їх із колишніх козацьких гармат, що тут були затоплені в болотах по якійсь битві, а пізніше віднайшли їх мужики. Хороші, голосні дзвони! Як усі сім задзвонять разом, то при дзвіниці свого власного голосу не вчуєш, а гомін їх чути в сімох сусідніх селах.

Патер перехрестився третій раз.

— Во ім’я отца і сина,— почав він грімким голосом, та куди там! За дзвонами нічого не чути.

— А що, не перестануть вони там дзвонити? — крикнув він щосили до зібраної вколо нього юрби.

— Га, що, як!? — закричали йому в відповідь люди.

— Не перестануть дзвонити? — ревнув щосили патер.

— Перестануть.

— Коли?

— Увечір.

— Як то увечір? А чому ж се?

— Чуму проганяємо.

— Яку чуму?

— Сто літ тому! Чума була! Триста душ без сповіді! За померші душі! Чуму проганяємо! — Такі уривані фрази розібрав патер з-посеред змішаного крику народу. Зараз догадався він, що се нова видумка Чимчикевича. Очі його заблискали гнівом, і він зіскочив з каменя на землю.

— Я вам маю говорити проповідь,— промовив він ласкаво до народу.

— То говоріть! — роздались голоси з купи.

— Як же мені говорити, коли дзвонять? Скажіть, щоб перестали!

— Ні, не можна!

— Але мені сам староста позволив говорити!

— То говоріть.

З-посеред юрби роздавався чимраз частіший сміх. Дзвіниця була переповнена молодіжжю, серед котрої кождий рух і слова патера розбуджували непогамований сміх і радість. А дзвони не переставали гомоніти ні на мінуту. Патер побачив, що труд його даремний, противно: чим більше він буде лютитись, тим смішніше буде його положення. І він роздумав, що ліпше уступити сим разом, в надії, що другим разом тим повніше осягне побіду. Солодко усміхаючись, він промовив:

— Ну, дзвоніть собі, дзвоніть, я приїду на другу неділю. Бог з вами!

Але сідаючи на бричку, що тут-таки за церковною огорожею ждала на нього, він стисненим кулаком погрозив в сторону попівства, і злосливо проворкотав:

— Почéкай ти, стари шизматику, я цєбє науче!8

______________
1 Брате (лат.).— Ред.
2 Найясніший (лат.).— Ред.
3 Вельмишановний (лат.).— Ред.
4 Схід має бути навернений [на католицьку віру] (лат.).— Ред.
5 Без застережень (франц.).— Ред.
6 Не мені, найясніший, але для більшої слави імені Ісуса (лат.).— Ред.
7 Мовчання (лат.).— Ред.
8 Підожди-но, старий схизматику, я тебе провчу! (польськ.) — Ред.

 
 
вгору