— Двоєвірство і байдужність? Як же ви се розумієте?

— Зовсім попросту. Ваша паства не вміє відрізнити доброго від злого, Христа від Беліала, святої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любісінько ходять за границю на православні служби божі. Хіба ж се нічого?

— А, так от про що ви! — сказав Чимчикевич, відітхнувши свобідніше і з легшим серцем.— Ну, се, здається, не такий ще тяжкий гріх.

— Не тяжкий гріх! — аж закричав патер.

— Думаю, що ні. Адже ж і там одного бога хвалять, ще й так само, як у нас.

— Одного бога! — розізлився патер.— От і турки також одного бога хвалять. То ви, певно, позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?

— Ну, reverendissime, се вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тілько що вони самі нерадо йдуть туди, бо нічого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих догматичних тонкостей, що розрізняють нас, ані я сам не второпаю, ані мої мужики.

— Ех, панотче, панотче! — з жалістю промовив патер Гаудентій, киваючи головою.— І ви се говорите! Ви, католицький священик, можете так говорити, а навіть так робити!

— Що ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що ж я винен, що говорю і роблю тілько те, що знаю?

— Значить, треба розширювати своє знання або…

— Або що?

— Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.

— А… хто ж мені допоможе? — пренаївно запитав Чимчикевич.

— Ну, се хіба велике діло? От і я сам готов.

— Ви, reverendissime? А то як?

— Можу вам зобов’язатися хоч і щонеділі говорити в церкві казання, а не тілько завтра.

— Завтра, як то? Не тілько завтра? — з зачудуванням питав Чимчикевич.

— Ну, так! Адже ж я того й приїхав! — відповів патер, зі свого боку також зачудуваний зачудуванням Чимчикевича.

— Чого приїхали?

— Щоб завтра казання казати в вашій церкві. Адже ж ви вже повідомлені про се?

— Я? Сохрани господи! Я повідомлений?

— Ну, так! Адже ж наш пріор, знаєте, в Тернополі, мав писати вам про се!

— Ваш пріор! Во ім’я отца і сина!.. Але ж я не знаю вашого пріора!

— Як то? Невже він не писав вам? Невже ви не дістали ніякого письма?

— Письмо якесь я на сьому тижні дістав,— відказав Чимчикевич змішаний,— але я не знав, від кого воно і про що писане.

— Як то не знали?

— Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучився, щоб прочитати: і літери, здається, деякі розбираю, а слово хоть би тобі однісіньке! Ніде гріха діти, плюнув я на нього та й сховав. Ось вам воно; погляньте, чи се від вашого пріора?

І о. Чимчикевич подав патерові зім’яте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на нього, сам не знаючи, що про се думати, і тільки охнув: письмо було писане по латині, котру Чимчикевич іще перед п’ятдесятьма роками вспів забути всю до нащадку!

— От воно як! — промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка.— Що ж тепер буде?

— Не знаю, reverendissime.

— Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мені моя власть наказала.

— Що ж,— смирно відказав Чимчикевич,— з богом, reverendissime. Тілько, що мені моя власть скаже?

— Ваша власть? Яка?

— Ну, митрополит, консисторія. Чи, може, ви маєте їх дозвіл?

— Ні. А хіба ж се не від вас залежить?

— Авжеж, що ні. Без вищого дозволу я не можу допустити священика іншого обряду проповідати в моїй церкві.

Патер Гаудентій стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місія! Ах, і завсіди мусять його переслідувати ті дурниці, ті дрібнички життя, на котрі він не звертає уваги і котрі можуть іноді попсувати все діло. Але ні, то не може бути, бодай тепер ні! В якімсь нервовім зворушенні став він ходити по кімнаті, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинився перед Чимчикевичем.

— Так се ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповідання в вашій церкві?

— Ні, reverendissime, не маю.

— Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?

— Там можете.

— Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.

— Добре. Тілько, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мені за се якої халепи.

— Від кого?

— А от хоть би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі, будь-що-будь, публічне місце, а проповідь, будь-що-будь — бесіда. А староста у нас острий, службистий. Набіжить і запитає: «А що се у вас, отче, без дозволу власті на публічному місці якісь зборища збираються, бесіди говоряться?» І що ж я на се скажу?

— Смійтеся з того, панотче!

— Ну, ви собі, reverendissime, смійтеся на здоров’є! А по мні мурашки бігають. Пощо мені клопоту на здорову голову? А ліпше знаєте що? У вас коні добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнів вам кажучи, їдьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежити від мене. Потрудіться, reverendissime; нехай се буде богу на славу, а для мене, старого, спокійніше.