— Але мені треба, зараз, конче! — сказала Рифка.

— Нащо? Як тобі треба що купити, то скажи, — возьму на кредит, бо готових грошей не маю.

— Не треба мені твого кредиту, а тілько готових грошей. Чуєш!

— Говори до гори, — відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта і почав писати.

— Я знав, що воно так буде, — говорив він сам до себе, все ще таємниче всміхаючись. — Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!

По хвилі, важко дишучи, увійшла Рифка. Лице її мінилося: раз наливалося кров’ю, мов буряк, то "знов блідло, мов полотно. Очі палали гарячковим жаром. Вона сіла.

— Скажи ти мені, бога ради, чого ти хочеш від мене? — спитав її Герман якмога супокійним голосом,

— Грошей, — відповіла Рифка з упертістю божевільної.

— Нащо?

— Для сина, — сказала вона з притиском.

— Для якого сина?

— Для Готліба.

— Для Готліба? Але ж Готліба вже й на світі нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.

— Волить тебе не бути на світі!

— Значиться, він живий! Ти знаєш, де він е? Де він, скажи мені? Чому не йде додому?

— Не скажу.

— Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з’їм його.

— Він боїться тебе і не хоче бути з тобою. . — А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман.

Рифка на те ані слова.

— Знаєш же що, — сказав рішуче Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!

— Але ж він готов собі що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.

— Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Ні! Раз я подався, — тепер годі.

— Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха.

— Хе-хе-хе, — сказав насмішливо Герман, — в світ без грошей не втече, а впрочім… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те. що, мов, отеє ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастя його, що я се знаю, а то були б шандарі давно вже всадили його до цюпи і були б шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим він приїхав зо Львова і у котрого мешкає, що він зараз, скоро я приїхав, розповів мені все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не піду, бо він, впрочім, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Шандарі пильнують його, не дадуть му нікуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дістане, перекажи му се через того злодіякоминарчука, що тобі доносить пошту від нього. Я його давно маю на оці, най і то знає. І на тім конець!

Герман встав з крісла. Рифка зразу сиділа, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтіла всім тілом, їй дух запирало так, що вона ледвеледве дихала, а вкінці, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохіт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилі і сміх раптом урвався, і Рифка грепнулась з крісла і почала в страшних судорогах кидати собою по підлозі.

— Господи, розв’яжи мене з нею! — проворкотів Герман і побіг до кухні, щоб ішли слуги відтирати паню. Сам він не вертався вже до покою, а, взявши пальто і капелюх, пішов у місто по своїм ділам. Не пора йому було тепер заніматися домашніми гризотами, коли його нові, великі плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Відня, що прилади для виробу церезину вже готові і фабрикант жде тільки від нього звістки, коли й куди їх вислати. Германові не хотілося для фабрикації церезину будувати нову фабрику, „він волів в своїй старій обширній нафтарні коло Дрогобича відступити одну часть на нову фабрикацію. Треба було оглянути місце і забудовання, котрі би відповідали тому планові, який списав Ван-Гехт, — треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати і вичищувати, — і Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, і він написав ВанГехтові, щоб якмога швидше прислав машини і сам приїздив. Так само чимало заходу було і з великою «Спілкою визискування земного воску», з котрою Герман у Відні заключив контракт на достачення величезної маси сирого земного воску. Правда, «Спілка визискування» не дала ще на карб того контракту Германові ані цента і мала заплатити йому все разом аж по достаченні всього воску, — та все-таки на карб того контракту «Спілка» випустила вже множество акцій і старалася при помочі реклами вишрібовувати їх курс чимраз вище. Акції йшли дуже добре, і тепер, в середині літа, «Спілка» надумалась, що прецінь треба щось зробити в Бориславі. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичі велику контору, в котрій би повномочні «Спілки» наглядати за контрактами, докопували виплат і старалися о нові зв’язки і о нові джерела доходу для «Спілки». Звісна річ, заложення контори, плата повномочним і різним урядникам — усе те обійшлось недешево і принаймні три рази дорожче, аніж би могло було обійтись при розумнім веденні діл. Але що се значило! «Спілка визискування» прийнялась живо розтрублювати по світу про се своє діло, величаючи його — як не знати який подвиг, — і знов акції «Спілки» підскочили вгору. Герман пильно крутився коло «Спілки», пильно придивлявся всім поступкам повномочних і потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. «Ні, ні, — говорив він сам до себе, — довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собі їх акції стоять як хочуть добре, я їх купувати не буду ані зв’язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку ніякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька і пукла перед зреалізованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо віск все-таки у мене останеться. Але, розуміється, коли б вони насамперед мені заплатили, а відтак пукли, то се було би ліпше. Та й то треба собі вимовити виразно, щоб виплачували готовими грішми, а не своїми акціями!» Герман, значиться, уважав згори «Спілку визискування» предприємством «дутим», ошуканським, хоть не можна сказати, щоб іменно він загадав ошукати предприємство. Його контракт був цілком чистий і реальний, і він від самого приїзду з Відня сейчас принатужив усі сили свойого капіталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим терміном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателів і повномочних не лопнуло. Він наняв майже три рази більше робітників до ям, ніж їх наймав досі, відновив роботу в вісімдесяти ямах, в котрих досі через кілька літ уже не йшла робота задля різних недогідностей грунту, — і справді, багато з тих відновлених ям тепер оправдало всі давні надії. Робота йшла пудами і коштувала далеко менше, ніж інших літ, бо голод зігнав тепер далеко більше людей на панщину до Борислава, голод же і підганяв їх до роботи немилосердно, а Герман пильно і правильно знижував та знижував робітницьку плату, не дбаючи на крики, сльози і прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германові наповнювалися великими брилами воску, і Герман тремтів з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тоді «Спілка» буде мусила зараз перейняти віск на себе, йому відразу вповні виплатити всі гроші, а відтак, думав Герман, нехай собі й голову зломить! А між тим, поки Герман укладав свої плани та турбувався про уладження фабрики церезину, поки слуяїниці в його домі відтирали Рифку, що кидалася і розбивалася по підлозі в страшних судорогах, — Готліб, в брудній вуглярській сорзчці,— весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькій і брудній вуглярській пюпі на прихід коминарчука з грішми. З тим коминарчуком він познакомився по сусідству і поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вісті до матері і від неї. Ось він увійшов до хати, і Готліб поквапно обернувся до нього.