— Ох-ох-ох, де більше язиків, там більше й мови! — говорив невмолимий Баух. — Але я вам раджу: не вірте тим розбійникам, розбийте їх складки, а особливо знижіть їм плату так, щоби, собака, один з другим не мав за що й продихати, то тоді їм і складок усяких відхочеся!
— Еге-ге, будем видіти, чи відхочеся! — проворкотів крізь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари і плоти підповз ід тому місцю і, розуміючи добре жидівський жаргон, котрим розмовляли жиди, підслухав усю тоту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеся! — воркотів він, здвигаючися на ноги з-за плоту, коли жиди розійшлися. — Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!
І, розпустивши ноги, Сень поспішив до Матієвої хати, щоби там розповісти побратимам о тім, як то жиди говорять о їх раді і що о ній знають.
На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьові тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх одномисників! Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезином, і для того наказав Шеффелеві, щоб і супротив тих вибраних робітників • був якомога осторожний. Але що ж, назад цофатися з своїм словом було тепер запізно, тож Леон, хоч і з замітною тривогою, рішив: що має торочитись, нехай торочиться. Треба тільки розпитати Бенедя самого про цілу тоту річ.
От він, сказавши кілька слїв заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори і прямо запитав його, що се був за збір у них і що він там говорив робітникам. Він міркував собі, що коли у Бенедя що злого на думці, то таке пряме питання оголомшить і змішав його. Але Бенедьо був уже відучора на се приготований і, не показуючи й найменшого змішання, відповів, що позаяк деякі робітники підняли були думку — запомагати одні других складками, то він радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній часті вибраних людей з ріпників і панів предприємців. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні о чім не думаючим робітником.
— Відки ж ви набралися такого розуму? — спитав Леон.
— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас, у місті, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мій розум, куди мені!
Леон похвалив Бенедя за тоту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предприємців, котрий би умів вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов їм о такі статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьові прикро було, що він мусив брехати перед Леоном, — але що діяти, коли годі було інакше. А Леон відійшов радісний, почуваючи себе бог зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружності і самопомочі і так безконечно вище стоїть над усіми тими «халатниками» бориславськими, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеченство і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславові мати свій робітницький рух, — розуміється, легальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Леона пішли гуляти в далеку далечину, йому мріялося, що ось уже недалеко тото славне «збратання капіталу з працею», що воно почнеться не відки, як імеяно від Борислава, і що в історії того збратання, перірою і найважнішою, бо вихідною, точкою буде його розумна Г ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху. «Так, так, — заключив він, уже колишучись в своїй легкій бричці на ресорах долі бориславською улицею, — діла мої йдуть дуже добре!»
XII
Ех, Готлібе, Готлібе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твій лист і твій безумний поступок у голові твоєї матері!
Рифка була слаба. Се не була слабість тіла, бо тілом вона була здорова і сильна, — се був якийсь дивовижний розстрій духу, якесь надмірне напруження, за котрим слідували хвилі цілковитої бездушності і апатії. Вона ходила по покоях, мов сонна, не виділа нічого і не займалася нічим, окрім свого сина. Він скалічений, він хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нікого нема? Він умирає, мучиться! А вона, мати, котрій над нього вема нічого дорожчого, вона не знає навіть, де він є і що з ним діється? Але ж він не казав їй сього знати! Що він гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати між чужими людьми, мов який сирота, в такій поганій, обідраній одежі? Вона плакала, лютилася, рвала і дерла, що їй під руки попало, не можучи на всі ті питання найти відповіді. Вона раз готова була— розповісти все Германові і бігти шукати за ним по всім Дрогобичі, то знов на неї находила якась дика упертість, її уява рисувала їй образи страшної муки і конання Готліба, з очей її лилися сльози, а п’ястуки судорожно затискалися супроти кабінету мужа, і уста шептали: «Нехай гине, нехай умирає, на злість сьому нелюдові, сьому тиранові! От так! От так!» Вона й забувала, що цей нелюд і тиран не знав і не бачив нічого того і, бачилось, зовсім не турбувався про Готліба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лиці несказанно лютив Рифку, і вона старалась якомога рідше показуватись йому на очі. Вона найбільше сиділа замкнена в своїм покої, перечитувала по сто разів Готлібові листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою і тривоги. Все їй обридло. Вона цілими годинами визирала через вікно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, і Рифка з’їдалася сама в собі, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на ні на що відважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справді хора.