Про УКРЛІТ.ORG

Попіл Клааса

C. 8

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (78 КБ) pdf (116 КБ)

Calibri

-A A A+

Кров, здається, вгамувалась. Хоч солоний присмак у роті не проходив.

— Де мій… ціпок?

І коли жінка його відпустила, щоб принести ціпок, він ледве не впав. Тоді вона підвела його до паркану:

— Постійте отут, поки дістану… І навіщо ви його аж туди закинули?

Провела додому: навіть чути не хотіла, щоб він ішов сам. Допомогла скинути пальто, пішла лише тоді, коли він сказав, що йому вже полегшало.

Застогнавши, ліг на ліжко. У костюмі, в черевиках, Боявся, що як нахилиться їх розшнуровувати — упаде.

Ох, як важко дихати! Як пече в грудях!

Як він його назвав! Гнидою? Гнида і є! Тебе можна вбити, розтоптать, аби лиш не було свідків…

Під вікном загула машина. У сінях затупотіло, загупало.

— Можна?

Лікар! У білому халаті під зимовим пальтом, з великою сумкою. Жінка таки викликала «швидку допомогу»!

— То що з вами сталося?

Лікар уже підсунув стілець, сів. Ловить його руку, щоб перевірити пульс.

— Нічого особливого, йшов, упав і вдарився…

— Де вдарились?

— Здається, отут.

Лікареві обов’язково пече подивитись. Примушує його роздягтися, допомагає зняти піджак і сорочку.

— Ого!.. Тут такий синячище, наче ви зіткнулися з самоскидом! Як це ви так примудрились?

— Примудрився,— відповідає Олександр Михайлович натомлено.— Примудрився, і все.

Лікар зрозумів, що потерпілому не до розмови. Вислухавши та обмацавши, пропонує забрати його в лікарню.

Олександр Михайлович не погоджується. Боїться, що як ляже до лікарні, то вже звідти не вийде. Винесуть. А він за всяку ціну повинен стати на ноги…

— Тоді я вам випишу ліки,— здається лікар.— Порошки — пити тричі на день, свинцеву примочку… І лежати!.. У вас є кому за вами доглянути?

— Є,— пригадав Химочку Олександр Михайлович.

— Я передам вашому дільничному лікареві, щоб він до вас зайшов. Видужуйте.

— Дякую… Бувайте здорові! — Ледь не додав: «І щоб ніхто вас не бив!» — але побоявся, що лікар не зрозуміє.

Того ж дня приходив дільничний міліціонер. Чи не лікар повідомив про підозрілий синець? Од нього пахло холодом, шинельним сукном, реміняччям.

— Старшина Малинчук! На предмет составлєнія акта!

Молоде червонощоке обличчя дихає службовою запопадливістю, непохитною рішучістю докопатись до істини.

— Так хто наніс вам побої?

— Ніхто! — роздратовано відповідає Олександр Михайлович: Химочка віднині належить тільки йому! — Я сам ударився. Упав на цеглину.

Спантеличений старшина засунув блокнот до сумки.

— Тоді здравія желаю!

Козирнув, пішов.

А Олександр Михайлович уже думав про Химочку. Бачив його перекошене от люті обличчя, налиті кров’ю очі.

І ненависть, що досі кипіла в ньому, враз затужавіла, стала твердою, як криця.

Він уже знав, що зробить із Химочкою.

X

Продавець комісійної крамниці розхвалював набої так, наче то були його улюблені діти.

—Їх споряджав найкращий мисливець… Подивіться, як акуратно підігнані. На жодному заводі так не зарядять!

— Гаразд, я беру.

— Тоді вдалого вам полювання! Ні пуху ні пера!

Не послав за мисливською традицією під три чорти. Опустив важкі набої до кишені, всю дорогу перебирав їх у руці. Прийшовши додому, виставив акуратно на стіл. Став роздивлятись.

З картонних, акуратно завернутих окраїн, як із смертельних гніздечок, виглядали тупоносі жакани. Страшна сила наїлася в них. Могли розтрощити найміцнішу кістку, повалити наймогутнішого звіра. Запросто могли убити й людину.

Обережно нахилився (все ще боліло в грудях), витяг з-під ліжка двоствольний обріз.

Ще тиждень тому це була мисливська рушниця. Шістнадцятого калібру, довоєнного випуску.

Привіз її з Півночі. Вже після табору, на засланні, купив у одного вільнонайманого за великі гроші: не стільки для того, щоб полювати, скільки для того, щоб відчути себе знову людиною. І коли був реабілітований, коли збирався на Україну, то захопив із собою й рушницю.

За той час, поки лежав у ліжку, продумав усе. До дрібниць. Навіть те, що рушниця може викликати підозру: кого збирається вполювати оцей чоловік серед білого дня на вулицях міста?

То була каторжна робота: перегризти пилкою товсті сталеві стволи. Прив’язав рушницю до бильця ліжка і кілька день терпляче чиргикав по сталі.

Та лишилося позаду й це. Ось вона, його зброя, з обрізаними стволами і ложем, яку легко сховати під полу пальта.

Переломив куці стволи, заклав два набої в патронник.

Все! Яке тепер буде обличчя у Химочки, коли вони віч-на-віч зійдуться на вузенькій доріжці?

XI

Ту ніч майже не спав. Довго, безкінечно довго текла темінь за вікнами, і йому вже починало здаватись, що кінця-краю не буде нічній отій повені.

Врешті кімната наповнилась передранковою сірістю. Більше лежати не міг: звівся, умився холодною водою, заварив міцну каву. «А обідатиму вже у в’язниці…»

Після сніданку старанно поголився, одяг чисту білизну, новий костюм. Одпоров праву кишеню пальта, узяв ще з вечора наготовану зброю. Перед тим, як назавжди залишити кімнату, обернувся, обвів її тужливим поглядом.

Анатолій Дімаров «В тіні Сталіна». Вид-во «Дніпро», 1990.
 
 
вгору