Про УКРЛІТ.ORG

Попіл Клааса

C. 7

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (78 КБ) pdf (116 КБ)

Calibri

-A A A+

Стояв, задихаючись, а ціпок танцював у руці, як живий.

Химочка просунув мимо, хоча б тобі що! Не міг не помітити, адже ледь не торкнувся його полою шинелі, однак жоден м’яз не ворухнувся на кам’яному обличчі. Оминув, мовби стовп або цеглину.

Ніс у сітці хліб: пів-«українського», пів-«арнаутки», два батони.

Всі п’ятнадцять років він з дня у день носив отак хліб. Набирав, «скільки хочу», ніс, «скільки можу»,— скільки потрібно було йому, дружині, дітям, собаці. Навіть під час війни він не дуже економив той хліб. В усякому разі, йому не доводилось труситися над тюремною пайкою. Виваженою до грама, обрізаною до крихти пайкою хліба, що належалась «зекові», контрикові, табірному невільникові.

Весь день, аж до повернення у табір, світив кожному отой кусень виваженого хліба. Ті, хто запровадив такий порядок — видавати денну пайку хліба після роботи увечері, мабуть, зуби проїли на психології ув’язненого. Знали: якщо і може щось протримати його протягом безконечного дня, то це тільки мрія про денну пайку хліба.

Чи не тому більшість «зеків» помирала вночі?

Але того дня щось загальмувалося в добре налагодженій табірній машині. Випало якесь коліщатко, і їм уранці, перед тим, як виганяти на роботу, разом із баландою видали денну порцію хліба.

Костюк розрізав свою пайку навпіл. Половину із’їв з баландою, половину лишив на вечір. Засунув якомога глибше за пазуху, вийшов із табору.

«Зеки» цього табору були розконвойовані. Самі йшли на роботу, самі поверталися. Та й нащо їм ота охорона? Тайга, морози, сніги стерегли їх краще од будь-якої сторожі, А з весни — непролазні болота.

Коли треба було когось покарати, його просто-напросто не пускали у табір. «Походи, потанцюй, повий із вовками!» І на ранок під ворітьми лежав уже закостенілий труп.

Костюк брів вузькою стежиною, пробитою поміж глибоких снігів, брів і нічого не бачив. Отой кусник хліба, що лежав за бушлатом на грудях, уособлював йому зараз весь світ. Все сучасне й майбутнє зосередилось у черствому каваликові, що його він не проміняв би на все золото світу.

Раз по раз торкався рукою, намацував, чи не загубив. І, обдурюючи самого себе, переконуючи, що він не помічає навіть, одщипував крихту по крихті, клав до вічно порожнього рота…

Схаменувся. Ударив щосили по руці, що знову тягнулась під бушлат. З’їсть зараз, а потім що? Увечері, завтра вранці? Як переживе завтрашній день?

Спіймав свою руку на тому, що вона вже несла до рота крихітку хліба. Зупинився, безпорадно оглянувся: відчував, що не донесе хліб навіть до лісосіки. Побачив пеньок, що витикався з-під снігу, звернув до нього. Дістав з-за пазухи общипаний кусень, борючись з нелюдським бажанням укусити хоч раз, похапцем заховав під пеньок. Замаскував, щоб ніхто не знайшов: «зеки» — народ тертий, обов’язково провірять, для чого людина звернула із стежки, не поберегла свої до крихітки виважені сили…

Чим далі відходив, тим повільнішою ставала його хода. Кусень хліба, що лежав під пеньком, притягав, як магніт, хапав за обтріпані поли бушлата, за обмотані ганчір’ям ноги. Він ще кілька кроків ступив відчуваючи: як зупиниться, то не витрима — поверне назад…

І він таки зупинився. І побіг назад…

Їв разом із снігом. Жадібно, запихаючись, давлячись. Не помічав навіть сліз, що замерзали на худющих неголених щоках…

«Химочко, Химочко, чим ти розплатишся за мої тюремні пайки? Якою ціною?..»

VIII

— Я ж вам казав! А ви знов за своє.

— Я їх не просив пересилати мою заяву до вас.

— Ну що накажете мені тепер робити? Що мені їм відповісти?

— Повідомте, що я задовольнився вашим роз’ясненням. І нікуди більше не писатиму.

IX

Ще одна зустріч з Химочкою. Посеред засніженої вулиці, недалеко від його двору.

Цього разу Химочка не пройшов мимо Олександра Михайловича. Став йому на дорозі ж, завів руки за спину. Темні очі зупинилися, похмуро й неприязно, на маленькому обличчі Олександра Михайловича.

— Пишеш? Суду добиваєшся?.. У-у, гнида!

Швидко оглянувся, і не встиг Олександр Михайлович підняти ціпок, як важкий кулак садонув його знову під груди.

Він не розучився бити, цей Химочка: поцілив точнісінько туди, куди вціляв вісімнадцять літ тому. І так же, як і тоді, пожбурений ударом на землю, у сніг, звивався од несамовитого болю Олександр Михайлович, хапав широко розтуленим ротом повітря.

Цього разу теж обійшлося без свідків. І жінка, яка вигулькнула з провулка та наткнулася на Олександра Михайловича, так і не зрозуміла нічого.

— Що з вами?

Метушилась довкола, налякана, стривожена.

— Нічого. Це минеться…

Олександр Михайлович, лежачи на боці, загрібав у пригорщу сніг. Ковтав, гамуючи кров, що полилася горлом. Весь сніг довкола забризканий кров’ю так, немов когось тут зарізали.

— Я викличу «швидку допомогу».

— Не треба… Поможіть краще звестись…

Без неї він так би й не встав. Трусяться ноги, підламуються в колінах, голова йде обертом. Сніг то білий, то червоний, то чорний. Хочеться знову лягти. Лягти і забутись…

Анатолій Дімаров «В тіні Сталіна». Вид-во «Дніпро», 1990.
 
 
вгору