— У вас є капроновий шнур?

— Ван-Гане, що ви надумали? — з тривогою запитує татко.

— Я спробую видертися оцим жолобом.

— Але ж це самогубство!

— А що ви пропонуєте? — запитує Ван-Ген. — Спуститися в обійми отим?

Татко замовкає. А я з острахом дивлюся на жолоб. Він здіймається догори, як величезна розрізана навпіл труба, і в ньому не видно жодного виступу, жодної тріщини, за яку можна було б учепитися.

— Слухайте мене! — каже Ван-Ген: він взяв у тітки тонкий довгий шнур і тепер намотує його навколо тулуба. — Якщо мені пощастить здертися, я спущу шнур донизу. І по черзі вас витягну. Пам’ятайте: впирайтеся руками й ногами в протилежні стіни. Весь час упирайтеся!.. Першим полізе Вітя, потім — ви, — до тітки Павлини, — потім — ви, — це вже до татка, — а тоді вже ти.

— А чому Жора останнім?

— Бо він серед вас найспритніший… Ну, я пішов…у

Ван-Ген став у жолоб, спиною до скелі. Розставив широко ноги, а руки заніс над головою. Долоні його так і прикипіли до кам’яної поверхні. Ось він весь напружився, став повільно, сантиметр за сантиметром, пересувати ліву ногу догори. Пересунув, вдавив її в стіну, ворухнув правою. Так і став підійматися, поступово сантиметр за сантиметром. Обличчя його почервоніло, на чолі виступив піт.

Підсмикнувши ноги, застиг, потім так само обережно став пересувати руки…

Завмерши, дивилися ми на Ван-Гена. Було таке відчуття, мов не Ван-Ген — кожен із нас видирався зараз отим прямовисним жолобом. Аж м’язи зводило, аж боліло всередині од мимовільного напруження, ми боялися зронити хоч слово, бо нам здавалося, що тоді Ван-Ген не втримається.

А внизу вибухнув крик: оранги побачили Ван-Гена в трубі і знову пірнули в ущелину.

— Ось я вас пригощу! — вигукнула тітка Павлина.

Підскочила до величезного валуна, стала його розхитувати, намагаючись зрушити з місця. Ми одразу ж кинулися їй на допомогу.

Валун довго не піддавався, він намертво вріс у глину.

Ну, раз!.. Ну, ще раз!.. Ну, ще!..

І кам’яне чудовисько врешті зрушило з місця. Спершу повільно й мов аж знехотя, а потім все швидше й швидше, з таким страшним гуркотом, що аж здригнулась ущелина. Оранги так і порснули донизу. Втікали, збиваючи один одного з ніг.

— Ага, не сподобалось! — вигукувала тітка Павлина. — Лізьте іще раз, каміння тут вистачить!

Глухе завивання, повне безсилої люті, донеслося знизу.

А Ван-Ген здирався все вище й вище. Обережно й повільно, мов равлик, всім тілом утискуючись в скелю. Він був уже так високо, що в мене аж голова пішла обертом і замерехтіло в очах.

Він часто завмирав, відпочиваючи. І ми завмирали разом із ним. І кожного разу нам починало здаватися, що Ван-Ген далі не полізе: почне спускатися. Дуже ж було круто і страшно! А він, перепочивши, знову дерся вгору. Ледь помітно, сантиметр за сантиметром, — жалюгідна комаха на прямовисній стіні!

Час від часу ми кидали вниз каміння — орангам на згадку. І кожного разу вибухав лютий рев.

Ось постать Ван-Гена зникла зовсім. Якийсь час не було нічого чутно, потім долинув шурхіт: згори сріблястою ниткою швидко спускався капроновий шнур.

— Ур-ра! — закричали ми радісно, а оранги завили ще дужче.

І нова порція каміння покотилася донизу.

Для профілактики.

— Віть’ю, давай!

Жора ухопив кінець шнура, тягне до мене.

— Впирайся руками й ногами, — каже, обв’язуючи мене, татко. — І дивися тільки вгору!

Я киваю головою, бо розмовляти не можу. Все в мені тремтить, і я щосили зціплюю зуби.

— Ти міцно його обв’язав? — Тітка Павлина оглядає вузол, пробує затягти його ще тугіше. — Ну, Вітю, ні пуху ні пера!

Я підходжу до жолоба і стаю в нього — спиною до скелі. Розставляю руки й ноги, намагаючись робити все так, як Ван-Ген, і шнур одразу ж напинається. Петля врізається в тіло, ноги одриваються од грунту.

Чіпляюся щосили за стінки, а шнур аж бринить, напинаючись.

Все вище і вище… Руки, ноги болять усе дужче, я, здається, позчісував на них усю шкіру, мене починає розгойдувати в жолобові, стукати то об одну стінку, то об другу. А шнур все цупить і цупить догори, мов там не Ван-Ген, а якась невмолима машина.

Не витримав — глянув донизу. Прозора моторошна порожнеча дихнула в обличчя, загойдалася, завертілася, до горла підступив канудливий клубок. Я гикав і гикав, аж поки опинився на скелі.

— Живий?

Ван-Ген одволік мене подалі од краю, поклав на гаряче каміння, став швидко звільняти петлю: морочитися зі мною йому було ніколи.

Поки він витягав тітку Павлину, я прийшов до тями. Витер обличчя, підійшов до Ван-Гена:

— Давайте поможу.

Ван-Ген показав очима на шнур, що, звиваючись у кільця, лягав позад нього. Я нахилився, підняв, щосили вчепився у линву.

Спершу появилися руки, а потім червоне од натуги обличчя тітки Павлини.

— Витягнемо тепер рюкзаки, — сказала вона, трохи відсапавшись. — А потім уже їх.

Ван-Ген тільки кивнув головою — говорити не міг.