— Тут нам не вибратись.
Татко дивиться на скелю, що нависає над, нами, і знову повторює:
— Тут нам не вибратись.
Скеля і справді неприступна. Здіймається над нами вертикальною стіною, і жодної тріщини, жодного виступу, за який можна було б учепитися. Вода, що сотні років падала згори, так її відшліфувала, що в нас не лишається жодної надії вибратись наверх.
— Що ж робити? — запитує тітка Павлина стривожено. — Не вертатися ж назад!
І дивиться вниз.
Під нашими ногами починається вузька ущелина, довга й крута. Кілька годин ми дерлися по ній догори, обходячи величезні валуни, долаючи високі пороги, балансуючи на камінні, що кожної миті могло зірватися й потягнути нас із собою в безодню. І поглядали в небо. Весь час поглядали в небо: чи не повзуть чорні хмари? Бо тоді нам кінець. Злива миттю наповнить ущелину бурхливим потоком, який не те що людей — багатопудові кам’яні валуни жбурляє, мов пір’я! Небо поки що нас милувало, хоч і супилося хмарами, а ось ущелина піднесла нам під кінець цей неприємний сюрприз.
— Назад нам не можна! — каже татко рішуче. — Ви що, не бачите?
Бачимо. Щось із півсотні орангів, що скупчилися далеко внизу, при вході в ущелину. Щастя наше, що всі вони з охорони храму й озброєні ритуальними луками, а то ми були б давно уже знищені. А може, їм наказали захопити нас живими?
Розмахують войовниче палицями, щось вигукують люто, а поткнутися в ущелину більше вже не наважуються: ми їх таки добре провчили.
Коли передовий загін з лютим виттям кинувся вслід за нами, ми саме подолали величезну брилу. Перелазили через неї з півгодини, якщо не довше, — вона вся ворушилася, вона мов дихала, готова от-от зірватися в прірву. Ми аж попадали, коли її подолали: тремтіли руки й ноги, а серце билося десь аж під горлом. І тоді тітка Павлина, глянувши вниз, сказала:
— Ось вони, голубчики!
Ми подивились донизу й одразу ж побачи: ли перших орангів.
Вони теж помітили нас, бо ущелина була пряма, як стріла. Потрясаючи бойовими палицями й луками, люто завиваючи, вони одразу ж почали дертися вгору.
— Вгору!.. Швидко!.. — наказує татко.
Але Ван-Ген, що весь оцей час не відходив од Жорки, похитав головою:
— Не встигнемо… Вони нас все одно наздоженуть…
І замість того, щоб дертися вгору, він став спускатись вниз — по кам’яній брилі.
— Ван-Гене, що ви надумали?!
— Верніться, Ван-Гене!
Ван-Ген мов би й не чув. Він якийсь час роздивлявся каміння, потім покликав нас:
— Ідіть сюди!
Ми спустилися до нього, хоч оранги вже були майже поруч. Але Ван-Ген раптом став спускатися ще нижче — назустріч орангам. Нам здавалося, що він збожеволів.
— Татку!
— Ван-Гене!
Ван-Ген уже стояв унизу — під самим камінням, пильно щось роздивлявся, а потім звів до нас голову:
— Тут деревина… Досить її зрушити, і вся оця гора обвалиться!
— Зачекайте, я зараз спущуся до вас! — вигукнув татко.
— Не треба, я й сам упораюсь… До того ж удвох ми не встигнемо відскочити! — Ван-Ген уже смикав деревину, пробуючи виважити її з-під каміння.
— Ван-Гене, зачекайте!
— Назад! — закричав на татка Ван-Ген.
І татко скорився. Одступив до нас, весь час повторював:
— Але ж він сам не справиться!..
А Ван-Ген розхитував і розхитував привалену камінням деревину. Не дивився на орангів, які підступали все ближче. Вони дерлися вгору кам’яним одполірованим річищем, підсаджуючи один одного, і не було, здається, сили, яка могла б їх зупинити.
А Ван-Ген смикав і смикав. І величезна купа каміння, що нависала над ним, ворушилася і з кожним його зусиллям ледь помітно осідала донизу.
Ось два передні оранги зупинилися, натягнули страшні свої луки, прицілились.
— Ван-Гене!
— Татку!
Свиснули стріли, одна із них, не долетівши, ткнулася сліпо у камінь, друга ж ударила поруч з Ван-Геном. Вистріливши, оранги одразу ж дістали з-за спин нові стріли.
Ван-Ген ще дужче вчепився у дерево. Підліз, став розгинатися, виважуючи його з-під каміння. Дерево тріщало, каміння шурхотіло, сипалася глина, а оранги вже закладали стріли у луки.
— Ван-Гене!!!
Ван-Ген рвонувся, і деревина, мов вистрілена з гігантського лука, злетіла високо вгору. Темне тіло Ван-Генове метнулося набік, а величезні брили, випереджаючи одна одну, з страшним гуркотом понеслися вниз. Вони підскакували, злітали в повітря, бризкаючи кам’яними осколками, і весь загін орангів був миттю зім’ятий, збитий із ніг, стертий тим нещадним потоком.
Одному лише орангові пощастило якимось чудом врятуватися. Вчепившись у виступ на скелі, що нависла над річищем, він довго висів, підібгавши коліна аж до живота, а потім зірвався і з пронизливим зойком покотився донизу.
Тітка Павлина вже хотіла була пустити услід каменюку, але татко притримав:
— Не треба… Він тепер уже не полізе нізащо.
А тепер ми стоїмо під стіною й не знаємо, що робити далі.
Врешті Ван-Ген щось надумає. Він довго роздивляється навислу над нами скелю, ще довше стоїть під прямовисним жолобом, промитим водою. Врешті звертається до тітки: