— Пан Конашевич говорив, що від завтра зачнемо вчитися латини.

— Я його питався, як сказати по-латині: люблю тата і маму, і вже знаю як.

— То скажи мені, — каже пані. Її гнів уже минувся.

— Amo patrem et matrem.

Вельможна вже більше охмістра не посилала.

Петро пізнав невдовзі, що його хлопці дуже понятливі і можна з ними багато зробити. Зайнявся ними цілою душею і вчив їх безвпинно навіть тоді, коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що діти пристали до Петра цілою душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичі дивувались, що може бути якась така метода учення без крику і без кари.

Надійшов новий рік. Петро зладив для хлопців невеличкі повітання по-латині, для кожного окремо. Пішли всі три вранці до пана Аксака. Петро привітав його з Новим роком, а тоді виступив Олесь, а опісля — Микольцьо з латинською промовою.

Аксак був з того радий. Вицілував хлопців, стиснув щиро руку Петрові і подарував йому дорогий перстень з камінцем.

— Я на це не був приготований, мої любі, — каже до дітей, — і не подумав ще, чим вас обдарувати за таку любу несподіванку.

— За це я вже сам вашу милість попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би по коникові справити, щоби вчилися кінної їзди.

Це було знову для хлопців несподіванкою. Вони стали плескати в руки з радості. Вони бажали собі цього давно, чуючи не раз від Конашевича, як то гарно їздити на коні. Та їх виховували по-панськи і по-городськи. Мама про те їх слухати не хотіла, щоб її сини коли-небудь були жовнірами. А їздити на коні, то можна з нього впасти, скалічити себе або й забитися. На таку думку вона дрижала. Для синів вона призначила роль панську, спокійну, десь на королівському дворі. Така служба може завести їх дуже високо.

Врадувані хлопці побігли ще до матері, а Петра задержав Аксак у себе:

— Сідай, вашмосць, прошу, та поговорім про ті коники. У мене є того доволі на моїх економіях, лише вибрати.

— Я це зроблю, ваша милість, як запорожець, я на конях розуміюся. Я вже давно хотів поговорити з вашою милістю на цю тему, щоби у хлопців перемінити спосіб життя. Мені повірено їх духовне образування; признаю, що діти добрі, гарні й понятливі. Але вони слабосильні і ніжні. Треба би рівномірно подбати ще про їх тілесне виховання. Ваша милість мусили самі це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її перебути, бо їх організм слабий, мало відпорний. Я не маю того на думці, щоб їм визначити військову кар`єру, але фізичного здоров`я потреба кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невідповідно живляться і замало вживають руху та повітря, а це для молодого організму дуже потрібне.

— Невідповідно живляться? Хіба ж у мене хто голодує?

— Тож бо і є, що вони їдять забагато невідповідної для них поживи. Для них було б краще часом зголодніти. Їм би живитися стравами простими, багато молока, а ніколи вина, бо це забійче.

— Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дітей їсти.

— Не з челяддю, бо челядь у вашої милості їсть те саме, що й пани. Ваша милість вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дітей щирий. Прошу мені їх віддати цілком під мою опіку. Не надовго, лише на два місяці. Вони будуть разом зі мною жити. Але ми не будемо приходити до спільного столу, лише будемо їсти у себе такі страви, які я кухареві приладити прикажу.

Аксак подумав хвилю і каже:

— Я мушу це діло обговорити наперед з жінкою.

— Я лише одне повторю: на два місяці.

На цім розійшлися. При тім Петро заповів, що мусить сьогодні піти до Лаври, повітати о. Архімандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не був. Виправдався також, що сьогодні на обіді не буде.

О. Плетенецький привітав Петра дуже сердечно:

— Що ж ти собі, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе і не можу діждатися. Я вже гадав, що ти втік на Запорожжя. Скажи мені, як тобі живеться?

— Я вже привик до цього ярма і живу, як можу, коли б лише не довго, бо на панському хлібі зледачію цілком.

— Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним і чув це від нього самого.

— Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських обов`язків. Тепер опанував ситуацію і тепер зроблю, що схочу.

— Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогодні під Новий рік до мене зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.

— Хто це вони?

— Зараз побачиш їх при трапезі. Підемо туди, як лише задзвонять. Я маю тепер багато роботи у боротьбі з уніатами. Усюди мені лізуть. Мушу вести процеси в обороні церковного майна, а це може остогиднути. Через ті процеси я занедбав мою культурну роботу.

— А звідкіля ці галичани тут взялись?

— Я їх сюди нарочно спровадив, по найбільшій часті зі Львова, і спроваджую зі всіх сторін людей вчених, православних. Київ мусить бути не лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти і не повіриш, яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго мені на світі жити, а не хотів би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти такого чоловіка, щоб міг по мені вести начату роботу далі.