На цьому місці стояла самітна груша. З тим словом вона завернула коня і погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустріч над’їхав старий Онисько:

— Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади мені турботи і не заганяйся далеко у степ. Мені ніколи з ума не сходить той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що він десь тут недалеко крутиться і на тебе чатує.

— А я про нього давно забула. Де ж би він посмів. Він добре знає, що у батенька жартів нема, а наші козаки, коли б його зловили, так непримінно повісили б.

— Стереженого Бог береже. — Вони вертали тепер разом.

Петро дивився довго за Марусею. Він стояв все ще під старою розлогою грушею:

— Чудо-дівчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну сторону. Хай буде його ім’я благословенне.

Петро потиснув коня і погнав за своїми.

На нього ждав Марко:

— Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тоді Жук не пустив мене з тобою у Чепелів хутір.

— А це чому?

— Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тоді ми з побратимів стали би до себе найзавзятішими ворогами.

— І ти би таке зробив?

— Задля такої дівчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я так хотів чимшвидше з хутора поїхати.

— Говориш як дітвак, стидайся!

— Серця не навчити.

— Та що ти — такі нісенітниці верзеш? Тобі хіба заздро, що крім тебе, мене хтось полюбив?

— Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я боюся.

— Знаєш, що я тобі пораджу? Ти пошукай собі яку гарну дівчину теж, влюбися, та й спокій буде. На нашій Україні гарних дівчат — мов макового цвіту.

— А ти хіба не знаєш тої поговірки, як батько синові радив женитися, та що син йому відповів?

— Не знаю, а може, не пам’ятаю.

— Отож слухай, як син батькові відповів: "Не штука, що тато з мамою оженився, а я з ким оженюсь?"

— Годі, казка чи приказка гарна, та ми говорім про що друге. Чи ти справді не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?

— Ніхто, ні я, ні дядько Жмайло, ні отаман Жук цього не знає. Ти маєш поїхати у Печерську лавру, а там тобі вже все скажуть. Може, і кошовий цього не знає.

До нього під’їхав старий Жмайло:

— Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої, либонь, на всій Україні немає. Я хоч і старий, а не можу з неї очей звести.

Обидва стали сміятися, а старий каже:

— Коли б мені так яких сорок літ з моїх плечей зняти, то далебі, я би тобі її відбив.

— Не говоріть такого, стрию, — каже Марко, — бо далебі Петро з вами на шаблі піде. Він страх заздрісний за свою кралю, от трохи що побратимства задля неї не зірвали.

— Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дівчини присікалися? От земляки! Господи!.

Марко став сміятися, а старий каже:

— Не бери собі цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе трішечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна кращої. Боже тобі благослови!

VI

Як Сагайдачний приїхав на Січ, пішов зараз до кошового.

— Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.

— Подужав, батьку, та до шаблі ще я, либонь, не набрав сили.

— У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.

Петро мимоволі почервонів, а кошовий, сміючись, каже:

— Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворіти тому, коло кого така пістунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А чому на весілля не запросив? Боже тобі благослови!

— Ще не одружився, а лише що по заручинах.

— Так значиться, що ще на весіллі погуляємо.

— Я смію вже тепер просити вашу милість за старосту.

— Гаразд! А тепер поговоримо про інше діло. Отож, мій козаче, тобі негайно у Київ їхати треба. Підеш прямо до отця архімандрита Києво-Печерської лаври

Єлисея Плетенецького. Він тебе до себе взиває і листа мені написав. Чи ти його знаєш?

— Ні, навіть не знаю, хто є в Лаврі тепер архімандритом.

— А бачиш, що він тебе звідкілясь знає, і пише до нас на Січ, щоб йому зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькій школі вчився. Писав мені ще, що це якесь політичне діло з українськими вельможами. Приготовся на те, що там треба буде довший час посидіти. У тебе є свій розумець, і ти вже там на місці зміркуєш, що тобі зробити. Ти у всьому слухайся. Отець архімандрит — то наш чоловік і розумна голова. Я цього всього добре не знаю, бо виразно він про це не пише. Може, лише тобі самому це об’явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архімандрит, це для нас добре.

Тепер ти спочинь одну днину або й дві і — в дорогу. Підведе тебе десяток товаришів. Від пограничного старости вже є дозвіл, і вас перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?

— Сотник, коби здоров, обдарував мене і виправив гарно, мов рідного сина, — не з порожнім клунком. Є в мене і кунтуш новий оксамитовий, і кожух гарний, і одежа на будень.

— Так і гарно. Вдома, отут на Січі, можна і без сорочки ходити, коли не зимно і комарі дуже не тнуть, але на великому світі, у Києві, перед чужими людьми, то слід гарно прибратися, хай знають пани, що запорожці то не старці, а багатирі. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з чим-будь не вихопився, то ми тобі ще  грошенят яку копу дамо. Покажись, та не прогуляй, — говорив кошовий, сміючись, — з дівчатами не женихайся, бо сотниківна би тобі цього не вибачила, та, може, й очі видряпала мов кішка. Отож кінець такий, що позавтра ідеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до отця архімандрита і дозвіл від старости, а тепер йди собі спочити.