— Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.

Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблідла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:

— Так ти мене покидаєш, Петре?

— Не говори так, моя ластівочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нині до тебе старостів шлю, а завтра заручимося. Позавтра мені від’їздити треба. Можна зараз і звінчатись, бо піп в селі є, та пан сотник на це не пристане, бо обіцяв собі половину січового товариства на весілля запросити. Тому-то весілля треба трохи відкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, і перечитися годі. Мене посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.

Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз відгуляти весілля, та Чепіль стояв при своїм, що весілля його одиначки буде славним, і пан кошовий, певно, на весілля приїде.

Петро попросив двох старших запорожців на сватів. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той відказався такою речею:

— А хто ж тобі за батька буде, коли б я був сватом? Я тобі найближчий.

Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.

— Здорові були, пане сотнику, ось ми, подорожні люде в хату твою прийшли та у гості просимось, а ось гостинця тобі принесли.

Один староста вийняв бохонець хліба з-під пахи, поцілував його і передав сотникові. Сотник відібрав хліб, поцілував теж і доклав на столі.

— Будьте гостями, сідати просимо, та скажіть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?

— Та то ми чули, що у вас гарна дівчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан біг допоміг їх вкупу звести.

— Е-е, люде добрі, у мене дівчина ще молода.

А на те сотничиха:

— Вона ще не нагулялася, ще й рушників не має.

— Як нема рушників, то своїх дамо, у нас цього добра доволі

Сотник каже:

— Як воно з чужими рушниками заміж виходити?

Маруся, що стояла в світлиці коло печі, вибігла прожогом до сіней, а Петро за нею.

— У нас молодець неабиякий, — говорив перший староста, — козак, лицар. У поході вславився, з лука по-мистецьки стріляє, та ворога б’є. Далеко він зайде, а то і кошовим буде. Такого молодого то й шукати.

Сотник каже.

— Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то боже благослови і поможи.

Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона прийшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога

— Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні?

Маруся, колупаючи пічку, каже:

— Я согласна, коли б лише батько-мати віддали.

— І що ж, батьку, і ти, паніматко, — питає старший староста, — чи віддасте, чи нехай ще підросте?

— Благослови боже в добрий час! — заговорили обоє.

Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав:

— Підождіть, я гостинця дам. — Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам.

— Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці.

Маруся була Петрові засватана.

На другий день відбулися заручини. Сотник запросив ще і знатних гостей з села. Між ними прийшов і місцевий піп, бо Петро хотів, щоб їх піп поблагословив.

Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком і з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.

Петро, ввійшовши в хату, вклонився тричі і поцілував сотника і сотничиху в руку. Зараз посідали гості за стіл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посідали на покуті. Тоді старий Жмайло узяв чарку і каже:

— Будьмо здорові, пошли боже молодим щастя!

Петро з Марусею поклонилися.

По чарці та по закусці устав піп, надів ризи і став голосно відмовляти молитву. Опісля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи від Петра, котрому прип’яла до боку шовкову хустку і вклонилася йому. Петро відклонився і сказав:

— Спасибі!

Маруся перев’язала потім старого Жмайла хусткою, а опісля роздавала між гостей дарунки, нікого не минаючи.

На тім заручини скінчилися. Та ось в сінях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.

Розпочались танці. У першій парі пішов Петро з Марусею. На них дивились усі. Марко пішов з Горпиною. Козаки пішли за їх приміром і гуляли так, як запорожці вміли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до білого дня. Сотничиха з дівчатами та молодицями приносили різні страви та припрошували:

— Підождіть, панове товариство, це нічого. Ви побачите, яке у мене весілля буде. Для моєї одиначки я нічого не пожалію.

Прогуляли до рана, і гості стали розходитися. Запорожці стали ладитись в дорогу.

Сотник вважав відтепер Петра своїм зятем і виправляв його на Січ, мов рідного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу — на свято і будень. Подарував багато золотом та сріблом ковану збрую і найкращого коня зі своєї стайні з цілим убором. Крім того, всунув у кишеню гаманець з червінцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ від січового товариства і повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок. Петра привезли на хутір, мов старця в подертій одежі. Він не мав у чім на Січі показатися, а не то у Києві.