У козаків було харчів доволі. Коней і волів кормили сухою пашею, а воду для себе і для скота везли в бочках, які наповняли в тих річках, котрі по дорозі надибували.

І коні, і люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало із них останню капельку. Коні дуже помарніли та ледве волоклись, понизивши голови.

Дотепер не стрічали ніде ворога. Аж коли перейшли на другий берег ріки, стали показуватись на обрії татарські стежі, які, очевидно, зорили за козацьким рухом. Вони начеб із землі виростали і пропадали в степу. Згодом стали чіпати козаків, і треба було відганяти рушничним огнем. Ті напасті ставали щораз частіше. Чепіль приказав, щоб стежі ніколи задалеко у степ не запускались і не ганялись за втікачами.

Від пійманих татар довідались, що хан з великим військом заступить козакам дорогу перед Перекопом і похвалявся, що ні одна козацька нога з Криму не вийде.

Старшина, довідавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися татарського війська, як голоду і безводдя, коли б прийшлось довше в Криму задержатись. Народу в таборі було дуже багато, до того ще жінки і діти, яких визволили з неволі. Усіх треба було вигодувати і напоїти. Один козацький роз’їзд захопив десь на боці отару овець, з чого всі були дуже раді. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати від сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам показувати.

Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помітили стежні козацькі чети, що там стоїть справді велике татарське військо. Тепер вже роз’їздів не можна було посилати. Кіннота, що йшла довкруги табору, держалась близько. Треба було сподіватись кожної хвилі, що татарва напре на них цілою силою. Табір поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилі бути готовим до бою. У тій стороні степ уцілів від пожару і вкривавсь високою травою.

Аж одного дня татари стали наближатися. Від півночі сунула чорна валка, яка щораз стала розвиватися в півколесо, поки зі всіх сторін не замкнули табору.

— Коли нам з Січі не наспіє поміч, то ми пропали, — говорив Чепіль до Жмайла. — Як там вже є Сагайдачний, то він нас не лишить, а може, і він десь у сій непевній дорозі пропав…

— А я сього певний, що Петро не пропав і що він леда день прийде і нас виручить. Ми поки що будемо відбиватись у таборі. Правда, що годі нам зараз йти далі, поки трохи не переб’ємо татар, але взяти себе не дамо.

— Без води погинемо. Придивись, скільки у нас жінок і дітей. Коли вони повмирають, то у таборі кинеться яка пошесть і чума або чортзна-що. Ми тепер так обложені, що хіба птиця з табору перелетить, щоб братів про наше горе звістити.

— А я кажу, що вода буде… Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, і добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас і дерева доволі з наших човнів… Не турбуйсь, отамане.

— Тут хочеш копати колодязь?

— Ні, не тут, а трохи далі. Тут недобре місце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед… Я гарматою промощу собі дорогу.

І зараз положення табору змінилось. Передові і задні вози пооберталися. Передні попихали люде руками. Звідсіля стали стріляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табір йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кілька гонів наперед серед безнастанної пальби з гармат на усі боки. Татари стали щораз більше присікатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.

Табір став у такому місці, яке Жмайло уважав за відповідне. Зараз пообертали вози боком, і як лише настала ніч, взялись до заступів і стали з усіх боків окопуватися. А посередині табору стали могильники під оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день і ніч. Жмайло казав розібрати похідні судна, до переправи через ріку призначені, і тими дошками підпирали стіни колодязя.

Чепіль тією роботою дуже цікавився. Заходив часто сюди і питав, чи вже вода показалася?

— Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманів…

— А що це таке — сарахмани?

— У нас, в Галичині, вірять люде, що десь під нами якісь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижні лушпини з яєць на воду кидають — це, мовляв, для бідних сарахманів, у котрих тільки і свят буде, що ті лушпини пооблизують.

— Тобі жарти в голові, а мені турбота світ морочить…

— Я не жартую, коли про колодязь говорю. Він буде, ще і журавля поставимо, та ще і корит на воду наробимо…

Татари лише раз пробували узяти табір приступом, та їх так привітали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.

Татари були певні, що візьмуть табір безводдям, коли не голодом, і тому ждали тієї хвилі терпеливо, аж козаки самі здадуться або усі вигинуть. Вони не наближалися до табору на віддаль гарматного стрілу. Лише вночі страшно галайкали, і тривожили людей, та не давали спокою.

Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:

— Вода!

Цілий табір від цього одного чарівного слова начеб ожив. Слово переходило від одного до другого, поки не облетіло цілого табору. Всі дуже раділи і хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода підходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм до грудей і грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях ломило.