У Сагайдачного була ще одна жура. Він поспішав добратись до Січі. Хто зна, яка доля стрінула ту частину війська, що пішла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тім місці відпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з ніг збивала. Сагайдачний мав з собою цілий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришів, яким нічим було помагати.

У тім місці багато було усякого звіра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свіжого м’яса. В лісі були цілі пасіки диких бджіл у дуплах дерев, а меду стільки, що плинув дірами, мов потічки із джерела, і застигав на вітрі. Сюди сходились різні звірі та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лісі було багато ягід.

Сагайдачний підтримував того бадьорого духу, який запанував тепер між козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забриніла бандура, залунала весела пісня.

Тепер не можна було у Сагайдачнім впізнати того суворого ватажка, що не знав жартів. Хоч страшний біль голови морочив йому світ, він не давався. Зараз послав досвідчених козаків розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже місце, щоб попускати на воду судна.

Вони повернули третього дня з доброю вістю, що Самара вже недалеко, і добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козаків і заговорив:

— Знайте, товариші, що ми при божій помочі перебули більшу небезпеку, як велика баталія з турками. У сій проклятій стороні ми могли усі загинути від гнилої пропасниці. Сієї дороги ні я і ніхто з вас не знав, та що я вас туди повів, то не винуйте мене за се, бо як самі здорові знаєте, іншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. І хоч я, як дуже радий і вдячний небесному богу і святій Покрові, що ми два дні від Самари і невдовзі побачимо Дніпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, — що з нашими сталося. Нам, товариші, треба поспішати додому. Тому берімось зараз до роботи. Спасибі вам, панове товариство, що мене слухалися, і я гадаю, що й далі так буде.

— Слава Сагайдачному! — гукали козаки. — Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло підемо, бо ти поведеш нас до побіди…

Узялись жваво до праці. Судна пішли в рух.

І справді, третього дня добрались до Самари і поспускали судна на воду. Вдарили веслами, і судна помчали стрілою униз Самари.

А коли заплили в Дніпро, кожний вмочав пальці у дніпрову воду і хрестився, наче на йорданському водосвятті.

Х

На Січі ніхто не знав, як повівся похід. Коли вже міркували, що пора було вернутися, огорнула усіх нетерплячка. Стали непокоїтися. І було чого, бо у похід пішов сам цвіт запорозького низового лицарства. Пропаде воно враз з Сагайдачним, тоді надовго Січ не піднесеться з свого упадку. Дехто поплив далі Дніпром назустріч, та вертався ні з чим.

Аж ось від Черкас підплив козацький флот, який давав про себе знати гарматними стрілами.

— А се ж що? — питали на Січі. — Хіба ж Дніпро другим кінцем повернувся, а Крим перескочив до Києва?

Уся Січ вийшла на вали, не вірили тому, що власними очима бачили.

Напереді плив Сагайдачний.

На валах Січі гримнули гармати на повітання.

— Чи се ти, чи твій дух? — говорив з валу кошовий до Сагайдачного. — Хіба що ви вмісто у Крим поплили на прощу в Київ.

— Далекою дорогою треба нам було об’їздити… А Чепіль вже вернувся з військом?

— Не було нікого…

— Або пропало військо, або десь по дорозі загрязло і від татар відбивається, — говорив Сагайдачний, а на серці у нього аж похололо.

Сагайдачний вийшов на берег і розповів кошовому, що сталося.

— Гарно воно пішло, — каже кошовий, — та погано скінчитися може. Вони вже повинні тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобі. Коли б, не дай боже, військо пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш…

— Скільки може бути на Січі війська, готового до походу?

— Не більш двох тисяч… Прочі порозходились коло хліба робити.

— Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо між моїми знайду охочих та й здорових — багато нездужає від пропасниці — і поспішаю на виручку. Кожна втрачена година дорога… Лише треба мені байдаків добрих, бо мої трохи понівечились…

— Добре, я ще нині запоряджу, що треба, а ти відпочинь…

— Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий Чепіль не дав себе в торбу взяти. Там є більше, як дві тисячі неабиякого війська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них страшнішим ворогом буде голод і спрага.

Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе військо вернеться.

Сагайдачний приказав брати на судна якнайбільше харчів. На другий день вранці пішло шістсот кінноти правим берегом Дніпра, а піхота з гарматами, харчами і таборовими возами поплила долі водою…

ХІ

Полковник Чепіль, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тією самою дорогою, якою йшли сюди.

Перейшли гори, минули спалений Єскі-Крим і подались в середину ворожого краю. Йшли великою пустинею. Татарські улуси позникали. Татари забрали свої отари та табуни і пішли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж страшно було в таку дорогу пускатися. Нічого не було видно, хіба почорнілу землю, на яку падав пекельний жар літнього сонця.