— Се наша скритка, — каже, усміхаючись, до Іскри. — Ходімо далі.

Пішов східцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро і зимно, наче в могилі… Тепер приказав засвітити смолоскип.

Східцями зайшли у просторий глибокий льох. По однім боці лежали на землі людські кістяки, загорнені в останки одежі. Вони при світлі смолоскипа дивились безочними ямами і шкірили зуби, аж лячно було глянути на них. Ті прогнилі мертвецькі голови начеб усміхалися на привітання нових гостей. Козаки хрестились і відвертали очі. Один вірменин не бентежився тим і йшов наперед, держачи в руці свічку. Козаки мимоволі зауважили, що не всі кістяки лежали на своєму первісному місці. Тут вже опісля хтось порядкував і поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.

Звідсіля зайшли до другого, ще більшого льоху, який простягався, либонь, під цілим костьолом. Він був переділений від попереднього великою аркадою. Тут був поміст, виложений камінними плитами. Ступання козацьких чобіт відбивалося о мури склепіння якимось тупим дзвінким відгомоном, начеб хто у розколений дзвін дзвонив, аж в ухах лящало.

— Прикажи твоїм людям, — каже вірменин, — щоб ступали тихше.

Тепер зауважив Іскра, що вірменин ступає тихо, мов кіт.

В обох цих переділах льоху стояли всілякі скрині; це, мабуть, було те добро, про яке вірменин говорив.

Зайшли опісля у бічний захід на довгий низький коридор, в якому були глибокі отвори, чорні і страшні, мов очі мерця. Йшли тудою досить довго.

Наприкінці показались оп’ять дерев’яні східці, вже добре спорохнявілі. Вони ломились під ногами і западались. Тут були нагорі грубі, заіржавілим залізом ковані двері. Вірменин звернувся до Іскри:

— Ті двері треба виважити, бо вони замкнені.

Тут було дуже гниле і душне повітря. Дехто став кашляти, кілька людей приступило з залізними дрючками, підважили двері і виважили їх з спорохнявілих одвірків.

Вірменин згасив свою свічку, і те саме зробили з смолоскипами. За тими дверима були ще другі, слабші. Ті вирвано вже легко. Тепер повіяло свіжим повітрям знадвору. Струя його аж пройняла усіх.

— Ви вже на замковім подвір’ї, — шептав вірменин Іскрі. — Я своє вже зробив, тепер вже самі промишляйте. Та добре держіться, бо яничари посічуть вас на січку.

Іскра казав відвести вірменина далі, під костьол, і там його стерегти. Сам вийшов перший на подвір’я замку. Тут була сутінь і ніхто його не бачив. За ним пішли другі і стали під муром.

Тепер Іскра став роздивлятись по замковім подвір’ї. В замку світилося. Так само на вершку замкової вежі горіла бочка з смолою. Зроблено це з привички, бо ж у замку знали, хто під цю пору господарить у пристані. Від цього світла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самім замку.

По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змітала тут і там з укриття козацька куля.

Посередині замкового подвір’я стояло яничарське поготівля. Вони розмовляли між собою, та Іскра не міг нічого зрозуміти і даремне підслуховував.

Іскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за підмогою, то не знати кого і куди. Вертатися самому — теж небезпечно, бо зробиться рух. Турки помітять відчинені двері в мурі, і тоді все пропало.

Та сталося таке, що ждати було годі.

Турецький старшина відстав від гуртка і, проходжуючися, зайшов аж у цей бік, де під муром стояли козаки. Відразу наткнувся на Іскру. Придивлявся до нього в сутіні, не пізнаючи:

— Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на свої місця?

Місто відповіді Іскра потягнув його ганджаром по шиї. Турок захарчав і повалився в судорогах на землю. Кілька жовнірів підбігло сюди, не знаючи, що сталося. Тих спіткала та сама доля. Козаки зарубали їх шаблями. Тепер вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями і ножами та стали їх без розбору різати. Зчинився пекельний крик. У замку в вікнах від цього місця заблимали світла. В замку гадали зразу, що яничари завели між собою бучу. Аж ось долетів до них крик, що козаки вдерлись у замок…

Яничари повибігали з усіх закутків з смолоскипами і, побачивши гурток козаків, кинулись на них прожогом.

— Ставайте під мур і не дайтесь узяти іззаду, — кричав Іскра, відбиваючись шаблею, — пускай ракету!..

Іскра, побачивши таку велику силу турків, знав, що коли не наспіє поміч, він не устоїться.

Ракета стріляла високо вгору.

— Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усіх заступлю до останку.

Та нікому і на думку не прийшло уступати. З блиском ракети вступила в усіх надія, що Сагайдачний не дасть їм пропасти.

Вони відбивалися, стоячи під муром, аж рука омлівала. Турків лютила така зухвалість, а ще більше те, що ніхто не вгадав, кудою козаки сюди добралися.

Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться. Коли почув крик і засвітила ракета, він знав, що Іскра вже на місці і треба поспішати з поміччю.

Він дав знак драбинникам. Вони підступили під мур. Ніхто їх не зупиняв, бо усі збіглися на Іскру.