Аж ось з’явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловічок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугіль, бородою і великим носом. Жмайло догадувався, що це вірменин, і прикликав товмача. Але чоловічок говорив трохи по-латині, трохи по-слов’янськи і можна було з ним без товмача порозумітися.

Чоловічок став оглядатися, щоб їх хто не підслухав. Був дуже осторожний і нікому не довіряв. Жмайло узяв його набік.

Він предложив Жмайлові, що за сто дукатів покаже козакам таємний перехід до замку. Про цей перехід то навіть і турки нічого не знають…

Жмайло зрадів дуже. Обіцяв дати двісті дукатів, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кіл посадити…

Ось зараз дає йому завдатку п’ятдесят, а по роботі виплатить решту. Жмайло кинувся між товаришів і став вбирати, хто скільки може дати, бо сам не мав такої суми.

Але чоловічок жадав усього відразу.

— Коли так, то ти звідсіля живий не вийдеш… Ануте, хлоп’ята, зв’яжіть йому рученята, щоб не брикав.

Це більше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв’язали і перешукали за зброєю. Не було в нього іншої як невеличкий блискучий штилет в шкіряній піхві.

— Осторожно, — говорив вірменин, — остерігаю вас, що мій штилет затруєний. Найменше скалічення причиняє неминучу смерть… Розв’яжіть мене, давайте гроші, а я вас проведу.

— Слухай, чоловіче, коли добре справишся, то отаман не пожаліє ще від себе сотку докинути. У нас грошей є доволі.

Жмайло приказав прип’яти вірменина за ногу на довгім мотузі і берегти у певному місці до вечора. Чоловічок каже:

— Ще одне застереження, від якого не відступлю, щоб мене мали на вогні пекти. Обіцяйте мені і покляніться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити…

— Гаразд, клянусь тобі на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.

Жмайло розіп’яв на грудях жупан і добув малий хрестик, який дістав ще на екзамені в Самборі від владики Брилинського, і поцілував з пошаною.

Вірменин сягнув рукою за хрестиком і став йому придивлятися:

— Так ви віруєте в Христа?

— А ти що гадав?

— Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складів. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спільників маю.

— Хай собі буде і копиця золота, ніхто з нас не рушить…

Тим часом Іскра розпитував Сагайдачного про його похід і дуже радів з проворності козаків, що так гарно справились.

— Ходім, Іване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав…

Привели Іскрі коня, і оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всі за грубим муром якогось домівства і через вікна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.

— Нашими гарматами сього муру не розіб’ємо, — каже Іскра. — Хіба нагальним приступом або підкопом.

Сагайдачний йно рукою махнув:

— З підкопом то і за тиждень не будемо готові, а нам ніколи так довго сидіти…

Коли Сагайдачний дізнався від Жмайла, у чому діло і придивився вірменинові, та й каже:

— Його очі великою шельмою на світ дивляться… То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери… Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажіть йому, що коли добре справиться ще сієї ночі, то завтра я даю ще від себе окремо сто п’ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати людей при приступі…

Вірменин зрозумів, що Сагайдачний говорив, і його очі заблистіли, мов вуглики. Жалував, чому відразу не заправив п’ятсот.

Тепер Іскра став з ним толкувати по-турецьки. Вірменин говорив тією мовою плавно, бо дотепер цідив слово за словом, мішаючи дві мови разом.

Він належав до такого товариства, розуміється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробіток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечніша, тим вона і більш золота приносить.

— Вибери собі, Марку, певних людей…

— Я вже маю таких п’ятдесят горлорізів, що самого чорта не злякаються.

— Між ними і я буду, — каже Іскра, — я сей замок трохи знаю…

— Ходи, брате, — каже Жмайло, — твоя досвідна голова стане мені за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче під твоєю рукою.

— А я тут буду пильнувати, — каже Сагайдачний. — Дайте мені знак із замку, коли закидати драбини на мур.

Пішли.

Вірменин прип’ятий був на мотузі, за який держався козак з готовим до стрілу пістолем. На світі стало темніти.

Вірменин вів козаків далеко від замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замкові ворота.

Він завів їх у якусь бічну вуличку. Відтак вийшли на невелику площу, минули її знову і зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будівлі. То був колишній італійський монастир, котрий тепер опустів. Пішли трохи далі попід мур, аж натрапили на невеликі двері. Вірменин добув ключа і відчинив їх. Ключ обертався тихо і не скрипів. Зараз увійшли всі на просторе подвір’я. Тут було темно, та вірменин йшов так певно, начеб у своїй хаті. Звідсіля зайшли до костьолу, цілком зруйнованого. Не було тут ні вікон, ні дверей. Вірменин ішов далі напомацки, а козаки за ним, держачись у пітьмі один одного. Близько престола вірменин відсунув від стіни якусь стару ікону, мальовану на дошці. За нею було в мурі заглиблення. Він став шукати руками по мурі, аж вдарив в однім місці кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тоді вірменин натиснув його плечима і зараз відчинилися невеликі дверцята на пролаз двох людей. То були двері дерев’яні, а лиш зверху виправлені вапном, і подобали на мур. Тепер вірменин викресав огню і засвітив свічку.