Степана Жмайла посадили на почесному місці. За ним посідали хлопці. Хоч вони молоді ще були, та не випадало саджати їх між челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи.

Лише як поставили в збанках мед, розв’язалися язики, й розпочалася гутірка.

Плескач приказав кому-небудь повторити нинішнє казання в церкві, яке було Євангеліє. На ту тему велась розмова. Плескач не міг тому подарувати, хто в церкві не вважав на слово боже.

Аж після того пішла розмова на інший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, і оповідав про місцеві відносини. Степан розказував про відносини в Самбірщині, про переслідування православних, про те, що православним не можна ставити церков у середині міста. Говорив, як то королівські комісари хотіли записати шляхту всупереч їхнім клейнодам і шляхетським грамотам у інвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комісарів прогнала. Бо ж їхні привілеї шляхетські походять ще від князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далі каже:

— Слава, честь і поклін нашому князеві, його милості Костянтинові, щасливі ми, православні, під його могучою рукою. За його плечима ми безпечні, мов у Бога. Ніхто нам нашої благочестивої віри не сміє чіпати, а церкви наші ставить сам князь, великоліпні і багаті. У нас свобода. Нема ніякого гніту. Ось я був собі бідним шевцем, коли сюди прийшов, як його милість прикликав сюди усяких ремісників, рукодільників, а тепер я не послідній, як бачите, багач. А всього доробився власною працею і пильністю, нікого на гріш не покривдив. І нічого, і нікого мені боятися, хіба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бідних стане. Ніхто мені того не відбере, бо нашого Острога ніхто не здобуде. Татари кілька разів заганялися, коли-то хотіли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нічого не вдіяли, лише зубів наломили.

— Чи ви ведете своє ремесло на замову?

— Ні, я роблю на запас. Потім свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки між Львовом і Києвом. Великі пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий і тривалий. На партацтві я свого знаку не дам. Врешті, я мушу другим за примір служити, бо я старший у шевському цеху.

— А який ваш знак?

— Який? Три звіздочки — на зап’ятку, між підковою побіч себе, а одна, більша, — спереду. Такі самі знаки ставлю на шкурі всередині халяви. Ніхто їх не бачить, бо вони закриті підшивкою. Лише як підшивку відпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби ніхто знаків на зап’ятку не підробляв на партацькім чоботі і мого верстату не знеславлював. Я зараз пізнаю фальш, бо ніхто не потрафить звіздок розмістити, як я сам своєю печаткою.

— А коли б ви такого зловили?

— Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорації викинути, і ніколи вже не міг би бути майстром.

— А як тут у вас татари поводяться?

— То дуже добрі люде. Одне, що не мають трунків, бо цього їм їхній пророк заказав. Вони працьовиті і додержують слова. Ніхто їм не робить кривди, їхньої віри ніхто не чіпає, тому вони е добрими сусідами, а за нашим князем то пішли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч між собою усе галакають по-своєму.

— Щасливі ви, що такого доброго князя маєте…

— Нашому князеві дай Господи много літ прожити, бо що потому буде, то Господь знає…

Плескач задумався і став хитати головою.

— А хіба ж що? Нема в нього дітей?

— Та що з того? Найстарший син Януш цілком відвернувся від прадідної церкви. Він уже лях, не наш…

— А князь на те позволяв?

— Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.

— Я би на те не позволив. Видно, що в панів інакше жиють, як ми, прості люде.

— Ні, ви того не знаєте, який князь строгий чоловік. Його син Януш, а так само й інші два сини, не сміють при батькові сісти, ані словом відізватися, поки не дістануть на те дозволу, не сміють нічого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всі добре в городі знаємо, що князь дуже гнівався на сина, грозив, просив, — не помогло нічого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, відтак і він став перевертнем, а тепер богомолець. Нічого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Він теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внуків і не пустить їх на чужину, бо вже на Янушеві попікся. Чимало клопотів та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Іллі, княжна Гальшка, скільки князь мав із-за неї і її матері процесів, боротьби з її мужами та з тестем, вітчимом.

— Вона вже не жиє?

— Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевільна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бідна, на замку з своєї вежі голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цілий город, почувши її плач, крик, тільки хреститься, а дітвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долі не хотів би я мати і за ті княжі скарби, за те золото, що має його наш князь під своїм замком… І від того часу князь посумнів, згіркнів та лише в молитві шукає розради, потіхи. Бідний він. Він неприступний ні для кого. Одна його дочка, Катерина, вміла з батьком дійти до ладу, вона одна могла роз’яснити його чоло. Страх як її князь любив. І тому, коли хто потребував князя, то хіба через отця Дем’яна або княжну Катерину діпнув свого.